На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
— А що у вас із плечем? — спитав Котон, коли Раусон нарешті скинув-таки куртку й закачав рукава.
— Та ота відьма, і сам не знаю як, схопила томагавка. Ну, та годі про те. Он там унизу, де мерехтить вода, кінчається глибоке, і тоді ви мене перев'яжете.
Далі вони пливли мовчки. На мілкому Раусон обережно намацав веслом дно, потім виліз і поволі пішов поряд з човном, тримаючись за нього здоровою рукою. Котон тим часом перев'язав йому рану, що була досить-таки глибока.
— Аби ми хоч не пропустили того місця, де нам причалювати! — журився Вестон.
— Вам би хотілося, щоб іще й місяць світив! — буркнув Котон. — А то вже все є! Про мене, то хай би дощ лив як з відра.
Вони саме минали ряд стрімких горбів, що своїми скелястими відногами сягали аж до води.
— Нам уже недалеко, — сказав Раусон, знову сідаючи в човен. — Ось трошки нижче я вас лишу, і… Котоне, ви знаєте місце, де вам висідати?
— Не бійтеся, не пропущу. А якби й пропустив, то за чверть милі нижче знову є зручне місце. Але стривайте… що то? На березі вогнище? Там хтось отаборився.
— Спокійно, — прошепотів Раусон. — Ми пропливемо під деревами, і нас ніхто не помітить.
На березі загавкав собака, і вони навіть почули голос, що втихомирював його. Човни, ані шелеснувши, попливли далі.
— Гляньте, коні вже ослабли, — по хвилі прошепотів Котон.
— Час би їм уже вийти з води, — відповів Раусон. — А ось і місце, де мені висідати. Так… трошки ближче, щоб я міг вискочити. Ну, дивіться, щоб не попалися.
І він стрибнув з хисткого човна на камінь, що виступав у воду. Потім ще помахав їм рукою і зник у темряві.
Котон і Вестон мовчки допливли до місця, яке їм визначив Раусон. Там вони стали й вивели на берег коней, що форкали й нетерпляче били копитами.
— Бийте, бийте, — засміявся Котон. — Скоро вам аж гаряче буде. Вестоне, потримайте їх хвилинку, мені треба затопити човен, щоб ніхто не знайшов і нічого не запідозрив. А другий хай собі пливе, його ніхто не знає, а якби й знав, то подумав би, що він одірвався.
Котон швидко роздягся, щоб легше було плисти, накидав у човен каміння, виїхав на глибоке й затопив його.
— Ось так, — сказав він, вилізши на берег і одягаючись. — Там його сплоха ніхто не знайде, принаймні доти, доки зможе нам зашкодити. Ну, а тепер гайда, бо мені вже тут земля горить під ногами.
— А ви добре знаєте дорогу? — стурбовано спитав Вестон.
— Можете не хвилюватися. Нам треба лише триматися хребта, де не такі зарості. Тут збитися з дороги не можна.
— Якби я тільки був певен, що Раусон не заподіяв індіянці ніякого лиха, — зітхнув Вестон.
— Та цитьте ви вже з своєю індіянкою! Яке нам до неї діло! А хай йому дідько, знову починається дощ. Тю, дурний, чого це я лаюся. Так же для нас краще.
Він рушив уперед поміж кущами й скоро зник у темряві. Вестон скочив на коня, узяв за вуздечки тих двох, що лишилися, й подався слідом за ним. Ще якийсь час чути було, як шелестіли кущі й тріщав сухий очерет, потім усе стихло.
Невдовзі по тому, як конокради попливли річкою, їхні переслідувачі, фермери з Петівіля, із смолоскипами в руках прискакали до броду.
— Тут вони переїздили, — сказав Гасфілд, нахилившись з коня і присвічуючи смолоскипом. — Це мої коні. Але чекайте, бандюги, чекайте, цього разу ви дістанете своє.
— Дуже сумніваюся, що вони чекатимуть, — озвався Кук. — По слідах того не видно. Нам треба, Гасфілде, добре махати, щоб хоч уранці наздогнати їх.
— Мені здалося, наче щось кричало, як ми об'їжджали поваленого дуба, — сказав Картіс. — А вам ні?
— Я теж щось чув, — відповів Гасфілд. — То, мабуть, пантера. Як цей брід переїздити? Тут десь є глибокі місця?
— Є, під тим берегом, — відповів Картіс. — Дайте я поїду перший. Я це місце знаю.
Він повільно з'їхав униз стрімким схилом і побрів до протилежного берега. За ним рушили інші.
— Є там сліди? — спитав Гасфілд.
— Є! — гукнув Картіс. — І ведуть просто на дорогу. Видно, злодії погнали коней щодуху.
— А може, нам краще кинути смолоскипи? — спитав Кук. — Якщо ми справді наздоганяємо вже злодіїв, то тільки викажемо себе ними.
— Ай правда! — мовив Картіс.
І, не питаючи згоди в решти переслідувачів, вони шпурнули свої смолоскипи в мокре листя. Інші зробили те саме, тільки Гасфілд ще присвічував, шукаючи на березі знайомі сліди.
— Ось вони сюди ведуть! — гукнув Картіс. — Навіть на дорозі їх видно.
— Добре, тоді гайда далі, — мовив Гасфілд і теж кинув смолоскип. — А хто перший схопить негідників, тому обіцяю барило віскі.