На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
— А чого ви не їдете з нами до того місця? — спитав Вестон.
— Не хочу, щоб у Чортовому Куті побачили мої сліди. Я подамся звідси манівцями через гору і вийду в селище зовсім з іншого боку. Я побоююсь того клятого індіянина, особливо якщо вони надумають послати його по нашому сліду. Тому я такий обережний. Ко-тоне, а ви не маєте нічого попоїсти? Я голодний, як вовк.
— Там нагорі в очереті, де стояли коні, лежить моя хустина з кукурудзяником та оленячим м'ясом, — мовив Вестон. — Я її, сором навіть сказати, забув. А тепер уже, мабуть, пізно вертатися.
— Отуди к лихій годині! Треба було раніше подумати. А її хоч ніхто не знайде?
— Ні, вона схована. То ви ж хотіли йти?
— Почекаю, поки Котон полагодить вуздечку, — сказав Раусон. — Якби вона порвалася дорогою, ми б затрималися ще надовше, та й взагалі поночі не дали б їй ради.
— А як ви зловили коней, Раусоне? — спитав Котон, що морочився з вуздечкою.
— Та про те багато нема що казати, — усміхнувся Раусон. — На щастя, ми дорогою не зустріли нікого знайомого і, як почало смеркати, були вже в тому місці, де повз самісіньку загороду тече Спрінгкрік. У загороді стояли кобили. Я був спантеличений, бо розраховував, що там уже будуть і ті коні, які пасуться на волі. Але нічого не вдієш, довелося нам з Джонсоном вилізти на дерево — по-перше, щоб уберегтися від усяких несподіванок, а по-друге, часом би хто йшов, щоб ми перші побачили його. Та й добре, що вилізли, бо тільки-но ми там усілися, як сам Гасфілд… ви щось сказали, Котоне?
— Ні. Чого б це?
— Мені вчувся якийсь голос. Так от, сам Гасфілд із цілою шворою собак, вертаючись із полювання, пройшов повз те дерево. Кляті собаки почали принюхуватися й кружляти навколо дерева, аж нам морозом за спиною сипнуло. Та врешті вони таки побігли за своїм господарем, і наші страхи минулися. Відразу по тому прибігли з пасовиська коні. Поки зовсім не стемніло, ми вибрали, які нам сподобались найбільше, загнуздали, сіли на них і гайда в ліс.
— Ото лютуватиме Гасфілд, — засміявся Котон. — Такого ще скільки світ сонця не бувало, щоб у фермера вкрадено заразом аж шестеро коней.
— І під орудою побожного Раусона! — тішився Вестон.
Проповідник усміхнувся.
— Слухайте, Раусоне, — мовив Котон, — про що ви завтра казатимете проповідь? От шкода, що я не зможу почути!
— А чорт! — сердито сказав Раусон. — Я б залюбки накинув вам ту комедію. Не знаю, як я завтра впораюся: бійся за вас і за коней, а сам стій, бурмочи молитви, нудьгуй і підспівуй дурних пісень.
— І дивися, як товсті вдови кричать алілуя і мліють, — глузливо мовив Вестон і зареготався.
— І веди побожні розмови з вродливою індіянкою, — докинув Котон. — А знаєте, Раусоне, у вас непоганий смак.
— Годі, треба плисти, — буркнув Раусон. — Мені стає холодно, та й коні змерзли.
— Ну все, можна рушати! — вигукнув нарешті Котон. — А хай йому грець! — додав він пошепки. — Що то таке? За кущами щось світиться!
— Де? — схопився Раусон.
— Там угорі. Мабуть, у халупі.
— А в кущах он щось біліє! — мовив Вестон.
— Сто чортів! — закричав Котон. — Зрада!
Він, а за ним і Раусон, в одну мить вискочили на берег і опинилися перед самітною постаттю, що стояла нагорі й бачила все, що вони робили, чула кожне їхнє слово.
— Алапага! — вжахнувся Раусон.
— Індіянка! — заскреготав зубами Котон, так само здивований, як і наляканий.
— Ти сама? — швидко спитав індіянку Раусон. — Де Асоваум?
Алапага не здобулася на відповідь. Хвилину вона стояла, немов закам'яніла, й дивилася на викритого проповідника так суворо, що той опустив очі — не витримав її погляду. Але так тривало тільки коротку мить — то горда дочка лісів давала присуд людині, що вкрала в неї віру в її бога і любов до її чоловіка. Потім її зломила думка про безмежне, страшне горе — про те, що вона зреклася Великого Духа, який ще для її батьків жив у шумі могутнього пралісу й дзюрчанні тихого струмка, що вона дослухалася до слів чоловіка, якого вважала за святого і який був злодій і грабіжник.
Вона затулила обличчя руками.
— Коні стають неспокійні, — сердито сказав Котон. — Що ми з нею робитимемо?
— Ідіть до коней! Я сам із нею впораюсь, — шепнув йому Раусон, і його очі дико блиснули.
— Що ви з нею зробите?
— Не бійтеся, — тихо сказав Раусон. — Якщо її свідчення кому й загрожують, то тільки мені.
— То йдіть к чорту і… швидше вертайтеся, — буркнув Котон. — Якщо ми загаємось, то ви будете винні.