Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Власне кажучи, аудиторія дивним чином складалася з ваших постарілих ровесників, яких ви — кожне із вас — постійно зустрічали в коридорах і спортзалах, на галявинах і доріжках свого блискучого надтріснутого дитинства.
В якийсь момент Сяна втомлено мовила, що зараз залюбки випила б трави — то не причулося, ти добре пам'ятаєш, вона сказала саме «випила б», а не «закурила», хоч зрозуміло було, про яку саме траву йдеться — і у відповідь на твоє дещо панічне здивування поблажливо повідомила, що там у них це загальноприйнято («у нас в Оттаві всі потягують отаву» — таким був її каламбур, супроводжуваний посмішкою типу «cheese»), аж тут ти, тобто Той, тобто ти-Той вибухнув слиною і обуренням, і десь протягом п'яти-шести хвилин переконував розкомплексовану, але вимучену абстиненством жінку, що немає більшої облуди й огиди, аніж «ця ваша хвалена демократія», що лише самонадіяні ідіоти можуть вірити у мудрість правоздатної більшості, що лібералізм — не що інше, як різновид єретичної гордині пришелепкуватого каптенармуса, що її, Сянина, гівняна Америка — розсадник світового зла й розпусти… (втім цього останнього ти не сказав просто тому, що не встиг сказати, бо в аудиторію, спізнившись, увійшла ваша спільна знайома і почала хвалитися цілим кошиком опеньків, назбираних тут же поруч, в університетському парку, і ти з таким самим запалом, з яким щойно переконував Сяну у повній неспроможності народовладдя, кинувся запевняти безталанну грибарку, що, мовляв, у межах міста ні в якому разі не вільно збирати ані грибів, ані лікарських рослин, бо ґрунтові води тут отруєні всіма можливими нечистотами й хімікаліями, а поверхня землі вже напевно всіяна найвирафінованішими комбінаціями токсичних надважких металів). Однак і цей екологічний пасаж було перервано. Цього разу уже зовсім абсурдною появою вашої першої вчительки, ненависної почвари, яку, здається, милостиво обійшли роки й старіння, і яка з'явилась у своїй колишній харцизяцькій подобі, але чомусь із скрипкою в руках. (Та реальна тодішня твоя мучителька не вдала б напевно навіть правильно взяти інструмент). Вона звично постукала смичком об пюпітр і, очевидно, не надіючись інакше втихомирити цих загальмованих у розвитку, та вже давно дорослих учнів, ушкварила раптом якусь просту й веселу єврейську мелодію, яку ти хоч і не зідентифікував, але із недбалою зухвалістю сновиди визнав за один з мотивів «Скрипаля на даху»[58].
Ось нібито і все, що можна згадати у зв'язку із лекцією про мудаків, котра виникла як обґрунтування й виправдання зумисного убивства хлопчика і вовченяти, що трапитись могло безумовно лише унаслідок приходу віковічних і глибоких вод.
Хоча сама вода, точніше мотив води не вичерпується Великим брюховицьким потопом, бо ти добре пам'ятаєш фантастичні подорожі чарівними берегами старого Дніпра — того славетного, дещо гіпертрофованого поголосом Дніпра, до середини якого долетить хіба найвідважніший, найвитриваліший з пернатих (і обабіч якого, додам, не розташовано ніяких міст, жодних населених пунктів, особливо таких, як богомерзенний, неодноразово згадуваний нами Київ)[59] — подорожі, метою яких було відшукати прекрасну оспівану санаторну зону — білоколонну Аркадію, Лівадію, Леваду, де серед кипарисів і ялівцю ніжилися у мерехтливих тінях прозорі й чисті, довершені і серцем і тілом діви, з таким дорогоцінним пушком на шкірі, який (за термінологією відомого ґросмейстера-ентомолога) «оповиває плоди фруктових дерев мигдалевої групи[60]».
58
«Скрипаля на даху» — мається на увазі мюзикл Бока «Скрипаль на даху» (1964).
59
«…особливо таких, як богомерзенний, неодноразово згадуваний нами Київ» — ірраціональна нелюбов Іздрика до столиці, якій він неодноразово закидав постчорнобильську інфернальність тамтешньої атмосфери, загальновідома. Втім, на нашу думку, це всього лиш артистична рефлексія в межах провінційного комплексу.
60
«той дорогоцінний пушок, який (за термінологією відомого ґросмейстера-ентомолога) «оповиває плоди фруктових дерев мигдалевої групи» — ґросмейстер-ентомолог — це, звичайно ж, знову Набоков. Метаобраз «дорогоцінного пушка» присутній у пізніх романах Набокова («Лоліта», «Ада») як сталий фрейм на кордоні між латентною педофілією автора та прогресуючим маразмом його могутнього полілексичного інтелекту. Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» та «Воццека». Один із філологів-читачів останнього М.А. Шот висловив цікаве припущення про бісексуальну природу головного героя роману. Так, на стор. 38 ліричний alter ego Іздрика трепетно повідомляє про те, що «…вістря з насолодою встромлялися і занурювалися в ніжне драглисте тіло мозку». Ми не будемо втомлювати читачів герменевтикою подібних уривків а la Freud-Fromm, але незаперечним є факт суперпорозуміння автора «Воццека» та читачів-жінок. Так, одними з перших поціновувачів роману невипадково стали Лідія Стефанівська, Оксана Забужко та Соломія Павличко. М.А. Шот йде в означенні феномену до кінця: «Проза Іздрика — це, безсумнівно, жіноча проза…» (Шот М. Байстрюки Стрибога. — «Лікон», № 1, с.88).