Бійцівський клуб

Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».

Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.

Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.

Тоді вона й відчула, що досягла дна.

— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.

Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.

Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша — ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.

У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.