Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
– Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..
Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом; ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув мені межи очі кривавою слиною.
За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув шино", побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здивовано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть, відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна міна…
Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай, що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку просто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б’єш ближнього, навіть у помсту, – себе убиваєш. Гірко мені після того всього стало, – і знаєш чому? Мій лев, любий читальнику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог, а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, можеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався – в грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.
РОЗДІЛ XXXII,
у якому Турчиновський оповідає про те, що його знову відвідала смерть
Своє самітництво на пасіці я змушений був урвати, бо непомітно, доки мережив ці рядки, приступила до нашого краю осінь. Ночі стали холодніші, я опорядив бджіл на зимівлю і змушений був повернутися додому, щоб не накликати на себе підозри, бо паньматка моя останнім часом почала запильно до мене приглядатися. Очевидно, переживання, що їх виклав тобі, люб’язний читальнику, відбивались у якийсь спосіб на моєму обличчі, бо паньматка якось не витримала й запропонувала покликати бабу-шептуху.
– Але поки що нічого вишіптувати, – спокійно заперечив я.
– Це добра знахарка, – мовила паньматка. – До того ж я її вже запросила.
Ця розмова відбулася по моїм переїзді додому. Я пильно сховав своє писання – лише вночі зможу тепер віддаватися йому, а щоб не входити з жінкою в довгу й безкорисну суперечку, згодився прийняти шептуху…
– Дайте два яйця, – сказала баба, пильно до мене придивляючись. – Яйця завжди правду показують…
Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.
– Дивіться, дивіться, паньматко! – закричала вона, не дозволивши однак мені встати.
Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.
– Таки в ногах! – сказала знахарка.
– Що в ногах? – запитав я.
– Смерть ваша навідувалася, – мовила знахарка. – Але одужаєте…
Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.
– Од чого видужаю? – спитав я. – І що це за хвороба в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної недуги!
– Бо й чудна ваша хвороба, – відказала знахарка. – Ще не стрічала такої.
"Бабські забобони", – захотілося вибухнути мені, але я змовчав – хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної опіки.
– Яйця завжди дійсне показують, – озвалася ображена знахарка.
– Що ж вони показують? – глумливо запитав я.
– Гляньте самі, – так само ображено мовила знахарка.
В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жовток, від якого аж променята вияснювалися.
"Сонце, – подумав я, – мій вічний і любий супутник, ти милувало мене проздовж усього життя!"
Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх, більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло перед моїми очима, як вічна омана, – це воно наливало мене життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала й ублажала мене.
– Яйце як яйце, – буркнув я. – Ну а друге?
Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не відсахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.
У мене звинулось у голові. Десь далеко, в глибині мозку, зазвучала музика. Почулися переливи звуків – шуміла у скронях кров. Дзвони неначе задзвонили, запахло осіннім листом, небо також покрилося таким листом, а я стояв серед білої тиші, оточений голими, блідими стінами. Наді мною висіла ясна, ніби молоко, стеля, пахло прілим сіном, кричала неподалік курка, сповіщаючи, що знесла нове яйце: яйце-сонце чи яйце-смерть.
Я подививсь у вікно – відслонювало осінній сад. Палало жовте, залите сонцем листя – сад дихнув старечим зітханням. Мені захотілося раптом струснути з себе накип років. Бо скільки минуло часу до мене теперішнього від того молодого вимірювальника доріг?
– Коли хочете, є помічне зілля, – сказала знахарка паньматці.
"Одне воно, зілля", – подумав я, підходячи до вікна, щоб віч-на-віч зустрітись із осіннім саком. Я знову подумав про святу сполуку нас із землею: зілля лікує нас від хвороб, бо воно сполучається з нами. Сад же, на який дивився, світив золотою сивиною – ми з ним потрапили в один ритм і дихали одним диханням.
Я всміхнувся. Вабив мене до себе цей сад. Трав’яна лава під яблунею, біля якої позірно зустрівся я з юнаком із своєї молодості, теж була покрита опалим листям. "Прийму ваше зілля, жінки, – весело подумав я, – воно мені не зашкодить".
Дививсь у сад і чув його дихання. Це було старече дихання, бо старечим диханням дихав і я.
РОЗДІЛ XXXIII,
у якому Турчиновський завершує оповідь про свої пригоди
Після того, як побив я органіста, відчув, любий читальнику, втому. Нічого від того задерикуватого настрою, з яким ішов до Шклова, не залишилося. Знав, що звідсіля треба тікати, і то найскоріше, доки побитий не зібрав своїх людей і не помстився на мені. Ставлення його до мене не змінилося, і не те, здається, важило, хто кого з нас побив, – суть в нашій взаємоневідповідності. Отож звільнення, кажу, той мій учинок не приніс, натомість з’явилася неприємна дражливість, коріння якої не міг збагнути я також. Може, для цього треба гострішого розуму, а може, й простішого: гострий уздрить заховане перед мозком, а простіший всі мої вагання, як недоступні собі, відкине. Біда в тому, що я не можу ставитися до незрозумілого як до ворожого собі: чи не це конечна причина моїх гризот? Але я назвався тобі, любий читальнику, шукачем істини, отож мушу таким залишитися. Покладаюся, читальнику, й на тебе: хай твій молодший розумець розрубає цей вузол, бо мені вчинити це не під силу. Сам помітив: вряди-годи каламутніє зір мій і до мене приходять видіння, які більше змучують мене, ніж очищають. Найкраще, можливо, жити просто: хай світить сонце, а мені б сприймати щирим серцем світ, що кладеться перед очима. І хай би було зачинено переді мною двері інших світів: уявного та змислового. Тоді залишилося б викласти тобі, ласкавий читальнику, кілька повчань, тверезо означивши, що добре, а що лихе, й заспокоїти цим і себе й тебе. Але, на жаль, зір мій дивиться частіше всередину, ніж позверх.
Отож, маючи такі побоювання й бувши оповіщений приятелями, що органіст збирає на мене своїх людей, аби напасти вночі й таки вкинути мене в Дніпро, я вирішив брати ноги на плечі й тікати, інакше від тих драпіжників не врятуєшся.
Увечері разом з кількома співаками я пробрався до Дніпра і, знайшовши біля берега дуба, пустився ним униз за течією. Ми пливли цілу ніч, і вільготна година, спокійна вода, а також розкішно засипане зорями небо заспокоїли нас, хоч заснути не могли, прагнули якомога далі втекти від ворогів. Я слухав вуркотіння води за бортом, плескіт нашого весла, яким правували по черзі, сплески риби, що грала в дніпрових глибинах, і намагався побороти тривогу.
Прийшло мені до голови в ту ніч, люб’язний читальнику, що треба завершити цю мандрівку. Навіть загадав собі: коли цього разу не втраплю у нещастя, залишуся мандрованцем ще якийсь час, коли ж знову впадуть на голову лихі пригоди – шукатиму миру. Вперше подумав я про отчий дім і про рідних своїх, і мені від таких думок стало солодко-щемно. Уявив собі, читальнику, марнотравного сина – зрозумів, пізнавши, й хвилювання, яке той відчував, коли уздрів дорогу до батьківського дому. Він ступає на поріг, а назустріч вибігають матінка з батьком, обливають його слізьми, він же обливає слізьми любих родичів своїх. Голосно лящить зраділий пес, згадуючи призабутого молодого господаря, сонце обливає всіх різким білим світом, у якому напрочуд дзвінко розлунює радісний сміх, – всі вони, сплівшись в обіймах біля дверей, сміються, забувши урази й тримаючи в грудях саме тільки добро…