Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Братія дивилася на нього із захопленням та страхом: не кожен міг похвалитися, що знайшов би силу вчинити саме так.
Перед смертю Мойсей любив сідати так, щоб видно було повноводний Дніпро, і годинами стежив за мінливими спалахами на воді. Особливо радо спостерігав він схід сонця – це був, здається, єдиний момент, коли його обличчя на мент оживало.
Мойсея поховали в Лаврських печерах і нарекли святим. Дух його навідував декого з ченців і багатьох із простих смертних: смертних переконував стригтись У чорне духовенство, а ченців розстригтися й жити звичайним людським життям.
РОЗДІЛ XXIX,
у якому Турчиновський оповідає про те, як виставляв він у Шклові свою драму
По годинах мук та натхнення виклав я на папері драму свою. Поставити її у Шклові було не так і легко. Одне, що бракувало мені помічників, а друге, й часу вільного не мав я багато. Проте лучилися мені з Києва два спудеї, котрі хотіли в Могилеві чи Орші ходити до тамтешніх шкіл і яких не прийнято, бо православної були вони віри. Я умовився з ними, і спудеї залюбки згодилися виступити в моїй "Мудрості передвічній" (до речі, моя драма із тією, такої ж назви, що виставлялася на кону Київської академії, як помітить розумний і багатознаючий читач, не мала нічого спільного). Обидва студенти добре знали, як грати у виставі, бо самі, як і я колись, лицедіяли на кону Київського колегіуму. Все було розподілено й вивчено, я мав грати Мойсея, один із спудеїв Рицаря і Козака, другий – мандрівця, що шукав на безлюдді волі. Мої хористи грали інші ролі, а я всіма керував.
Зала була забита людьми, бо такого не бачив у Шклові ще ніхто, прийшли благочестиві і римляни, тобто єзуїти й домініканці. Я дивився крізь шпарку на цих різноманітних людей, і в мене боязко завмирала душа. Мав відбутися урочистий момент у моєму житті – на нього покладав я багато. Інколи так буває: настає мить, у якій відбивається існування людське, хоч ззовні все звичайне: так само світить сонце, гребуться в траві кури, ходять люди, розмовляють, їдять чи п’ють. Чи не тому дививсь у шпару нашої завіси з острахом, а ще мучило мене погане передчуття.
Оглядав людей і ніби когось серед них шукав. Сотня облич пропливла повз мій зір – зала була набита головами, і серед того множества лиць раптом вирізнив одне. Це був знайомий мені органіст із римо-католицької церкви, і я не раз з ним здибувався. Але сьогодні його обличчя було зовсім інакше; так, я не помилявся: органіст увіч нагадав мені моїх співподорожан-здирців й колишнього регента. Я розхвилювався, помітивши те, аж мимоволі почало те обличчя потворитися, – змушений був заплющитися.
"Знову те саме, – подумав я, – знову бачу перед собою противенця!"
Публіка нетерпеливилася, навіть ногами тупотіла, і я подав знак. Двоє хористів потягло завісу, і я опинився серед кону в Мойсеевому костюмі, закутий у тяжкі вериги. Мене відразу ж охопило піднесення, яке відчуваю хіба під час співу, – зовсім забув я про свої лихі передчуття.
"А що, – подумав, – коли б і справді я став Мойсеєм? Прегарним і сильним духом!"
Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гостем, який не знає світу, бо занадто той здається йому широкий. Упевненим може бути лише той, для кого світ – все, що лежить перед очима.
Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.
"Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?" – подумалося мені.
Та жінка – світ, вабливий, повний оман. Він обіймає людину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через повстримність. Був мужній, але природа позбавила його того, що найтісніше в’яже з нею людину…
Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка, Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.
Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана. Залетів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка. Чорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб розпустити перетинчасті крила й ринути вниз, у ту залу, до рослин і всього живого, понісши їм образ ночі. Ніч-бо – можновладна владарка недодуманих думок, сумнівів, які теж, наче кажани, падають на людину, – годі їх позбутися…
Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки в’єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала напружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні! Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце. Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-промінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстримність – не є неупокорення, подумав я. Повстримність – це втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.
Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії – ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.
ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША:
"ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ"
Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.
Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.
– Кра-кра! – закричав він.
– Гей, ти, голодрабцю! – гукнув Шинкар Гендлеві. – Де тут його величність Гендль?
Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.
– Гендль – я, – велично сказав король. – Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль – це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.
Він показав скарлюченим пальцем назад – повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.
– Золото! – вигукнув Шинкар пошепки. – Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!
– Існую я і золото, – сказав Гендль. – Ми те, чого не можна роз’єднати. А поміж нами лежить вона – таємниця! Шинкар упав навколішки.
– Візьми мене в свої слуги, – попросився він. – Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.
Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.
– Скинь свою дорогу одежу! – наказав він.
– Хіба це дорога одежа? – здивувався Шинкар.
– Але й не бідна. Ми ж – оборонці бідних, – мовив Гендль.
– А золото?
– Золото – це таємниця, – сказав Гендль. – Насправді вмієш усе, що сказав?
– Так, – схилив голову Шинкар.
– Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…
– Але я ж узявся грабувати…
– Не убий!
– Послухайте, ваша величносте, – спробував перебити його Шинкар.
– Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.
– Пішли до бісової матері, – сказав він. – Я тут нічогісінько не розумію!
– Проповідуватимеш любов, братерство та мир.
– Це якийсь придурок, а не Гендль, – сплюнув Шинкар. – Проповідуватиму, що захочу.
Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.
– І досі не втямив? – спитав. – У цьому і є – Гендль! Не розумієш таких простих речей?