Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
І тому хочеться просто дивитися на тебе в ось цій черговій подобі, просто слухати тишу, яка стоїть поза акцидентальним гуркотом поїздів, що зникають у таємничій темній далині Німеччини, України, Англії або Казахстану, хочеться бути просто і легко, тобто належним нам чином. І тому я пишу про це сьогодні. Я звик писати, — так само, як звик палити тютюн і пити міцний гарячий чай, читати добрі книжки, слухати гарну музику й милуватися вродливими дівчатами. Просто звик до ось такого свого виявлення у світ. Надвечір, уночі значно легше бути — й бути собою також, — аніж удень або зранку. Треба нарешті примиритися з цим; може, це невидимий закон для мене і для подібних до мене. Багато в чому подібних, хоча отаких нас може виявитися зовсім мало. Мабуть, ми все-таки виняток, а не правило. Однак, і для винятків існують власні закони. Через ці закони, через те, що «земля розбіжностей», ми майже ніколи не можемо зустрітися направду, не вдаючи з себе незнайомих. Але, попри це вдавання, попри цей часто курйозний вигляд і сміховинний одяг, ми, майже завжди, — ось і знову це «завжди», — впізнаємо своїх. По очах. По мові й поведінці. По жестах. Інколи ми навіть зовні подібні. Може бути, що всі ми належимо до якогось окремого, невідомого під певною назвою народу. Народ цей у розсіянні. По всьому світі. Цей світ не наш і ми не від світу цього. Христос також упізнав с в о ї х. І теж любив вечір, тишу, самотність. Щоправда, Він не писав, — але Він молився. І читав. Хтозна. Може, ці записи все-таки можна назвати молитвою. До небесного Батька, до горнього Краю. До нашого Краю і до нашого немічного Батька, якого ми все-таки винесемо на плечах із цієї вічно палаючої Трої. Мандрівні діти. Зустрічаючись, посміхаємося одне одному. Інколи щастить трохи помовчати разом. Дивимось і не можемо надивитися. Розходимося. Ще не час.