Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Зозуля витягнувся на стільці, як школяр, який добре вивчив урок і якому нетерпеливиться одержати похвалу від учителя. Хаблакові здалося, що лейтенант зараз підведе руку, проте до цього не дійшло, полковник помітив Зозулину нетерпеливість, посміхнувся куточками губ і дозволив:

— Ну, що вам прийшло в голову, лейтенанте?

— Треба попитати в директора видавництва, хто не хотів зачиняти вікно. І взагалі, може, хтось згадає…

Каштанов на знак згоди нахилив голову. Порадив:

— «Жук»… «Жук», яким замкнули електромережу. Треба знайти.

Хаблак заперечив:

— Навряд чи. Заховав до кишені, а потім десь викинув.

— Угу, — ствердив полковник. — І так могло статися. Але злочинець, як правило, намагається одразу позбавитися всього, що може кинути, на нього підозру. Попросіть співробітників видавництва, пошукають у кімнатах. І біля будинку.

— Зробимо, — погодився Хаблак. — Там попід вікнами газони й квітники, доведеться облазити.

— Неодмінно, — підвів угору вказівного пальця Каштанов. — І попитайте людей. Обійдіть квартири по сусідству, може, хтось і побачив щось підозріле.

У кабінеті директора «Кристалу», крім господаря, сиділи ще двоє чоловіків. Одного з них Хаблак уже знав, художник Петро Данько. Поруч нього на дивані примостився середніх років чоловік з глибоко посадженими пронизливими очима, вилицюватий, трохи схожий на монгола, але не смуглявий, білий, буцім альбінос. Мав не тільки білу чуприну, але й зовсім білі брови, які контрастували з темними гострими й розумними очима.

— Василь Ярославович Петренко, — представив його директор. — Секретар нашої парторганізації. Вчора був відсутній.

Він міг би й не пояснювати цього, Хаблак і сам знав, що Петренко вчора не прийшов на зустріч з Хоролевським, та директор визнав за можливе пояснити:

— Син у Василя Ярославовича в дитсадку, й мусив забирати.

— Ви кажете це так, — посміхнувся Петренко, — ніби виправдовуєте мене. Але ж трапилося таке, що кидає на нас тінь, і ми не можемо заспокоїтися, поки не знайдеться ця клята чаша. Втім, я, мабуть, неправий, чаша не винна, і, прошу вас, капітане, чим ми можемо допомогти? Я особисто із товаришем Даньком — він у нас заступник голови місцевкому, голова у відпустці, — а так, бачите, «трикутник» до ваших послуг. І не тільки «трикутник», весь колектив.

Директор застережливо похитав головою, видно, йому не дуже подобалася категоричність секретаря — той зрозумів його, але вперто махнув рукою й вів далі: