Сімурґ

— Знаєш, що мене насторожує? — скрегоче, звертаючись до мене, ота порохнява, наче зроблена з пап’є-маше відьма, крихка, немов фігурка з пустельного піску, схожа на сучасну Ленні Ріффенштайль, та, що першою мене зустріла у цьому просторі словами: «Сідай. Кури». Я намагаюся щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляються контактувати, очі лізуть мені з очниць, і я похлинаюся димом аж до спазму. Я помічаю, що примара — скляна… скло — це пісок… вона навспак перетворювалася зі скла на пісок і спливає, закінчується, неначе саморозчинна клепсидра!

— Бачиш, яка у мене талія! — Жаско прохихотіла стара. — Простягни долоню! — Шурхотнула вона. — Я простягую, заворожений кужеленням і роїнням її решток. На мою долоню, яка перетворилася на чутливе вухо, ніжним метеликовим пилком, шурхотом воску, пульсацією зірки посипалися-полилися піщані цівочки — піщинки й порошинки слів: ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники.

Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися. Це — Непрямі докази людського існування. Під маскою — Ніч!