Сімурґ

Саме зараз, там, де є нормальний відлік часу і географія, а люди перевели свої годинники назад на одну годину (ніби реально цим щось змінивши у своєму осінньому світі), на столі дільничного міліціонера наполегливо дзвонить мобільний телефон. Дільничний чергує, йому нудно і тоскно, він вийшов перекурити і сигналу не чує. Телефон, поставлений власником на режим вібратора, деренчить і суне до краю стола, і нема кому його зупинити. Дільничний повертається до кімнати, і цієї ж миті мобільний зривається з краю стола і падає — міліціонер відчуває, як, під його ногами починає двигтіти підлога, бачить, як, дедалі швидше нарощуючи амплітуду, хилитається лампа, як стіл від’їжджає раптом кудись убік, а стіни починають лущитися, а телефон ковзає по паркету, вібрує і дзвонить… ще секунда — і чоловік зникає з кімнати: міліціонера вже нема, а є тільки настирливий мобільний телефон, який наполегливо надсилатиме свої панічні сигнали у цей світ доти, доки його не розплющить під руїнами будівлі районного відділка міліції.

…значить так: це Терренс Маккена, ти його вже бачив, говорить Мара. Раптом я чомусь почуваюся п’яним, як чіп. Вже ніяка не прозора мумія, а хитрий засмаглий демон з трикутними бровами й клинцюватою борідкою жваво наближує своє гостре спижеве лице майже впритул до моєї п’яної мармизи. У моїх розфокусованих очах розвиднюється, злапаний погляд збігається з його жовто-зеленими очима, всі його карбовані зморшки, що скоріше підкреслюють жорсткість і волю свого власника, аніж вказують на вік, складаються, мов пазли, у візерунок строгої сув’язі, чи це мені просто на тяжкий і несподіваний хміль мариться… Маккена регоче, його прочинений, ніби в оперного співака, голос скаче по кімнаті, хирлявий тулуб розгойдується, водночас зблискують серед мерехкого павутиння тіней яскраві перлисті зуби і кульчик у вусі. Регіт спиняється раптово, мов куранти, коли не знаєш, яка година, і рахуєш удари. Хоч я просто і далі стою посеред кімнати, у мене виникає відчуття, що цей вар’ят зараз розмовлятиме зі мною так, як це зазвичай робила моя мати: завжди, коли я чистив зуби, вона поставала в одвірку лазнички і починала ставити мені якісь нагальні у її порядку денному запитання, вимагати чогось, вимагати пояснень, а я, щоразу мимоволі переймаючись і невимовно дратуючись її промовами, з повним ротом піни і зубної пасти, врешті-решт не витримував, жбурляв брудну щітку до мушлі, схаркував, навіть не прополоскавши недочищеного рота, і починав скажено з нею лаятися, зривався на крик, я не міг побачити себе збоку, праведно обуреного хлопчиська, кумедного з вимащеним пастою ротом… я дивлюся на Маккену, але той, і далі собі усміхаючись, так нічого і не говорить, схоже, він, просто бавлячись, викликав у мене цей спогад, щоб остаточно вивести з ладу. Та коли я відводжу від нього погляд, то розумію, що всі ми троє опинилися в іншому приміщенні: довкола — жарівки на стінах, круглі дубові столики, між якими бігають спітнілі кельнери, розносячи цілі гори їжі відвідувачам, а відвідувачі, мов немовлята — голі і в памперсах, декого з них кельнери, кельнерки і масні євнухи силують їсти, годуючи з ложечки соусами, запихаючи до їхніх знеможених ротів цілі жмені селери та величезні шматки м’яса і смаженої риби, тістечок і пирогів з гречкою, курячих і жаб’ячих стегенець, молюсків прямо з черепашками, фрукти і овочі…