Сімурґ
- Автор: Поваляєва Світлана
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Фоліо»
- ISBN: 966-03-3357-9
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «Сімурґ». Краткое содержание книги:
У тексті збережено особливості авторського письма
Зсередини на шкло порожнього газетного кіоску біля вокзалу наліплено скотчем великий плакат з братами Клічко. Мене це заспокоює так, наче язичника — несподіване споглядання ікони або тотемного стовпа національним героям-визволителям на Площі Вічного Вогню (Вічного Дощу, Вічної Провини): за цими широкими лискучими м’язами, неосяжними спинами нам нічого боятися. Що може трапитись з країною, яка здатна народжувати Велетів, Гладіаторів, Атлантів, Гігантів? Можливо, те, що й з Афінами, чи з Римською імперією? Але ми не в Афінах і не імперія, а я особисто і зараз — у маленькому нічному містечку, де не працює у цей час жоден бар та блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвена.
— Гей, маєш вогонь?
Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Я не помітив, звідки вона з’явилася. Виткалася зі власних слів і дощу?
— На жаль… сам щойно просив на вокзалі…
З вух бляклого привида (ніби чийсь палець накреслив його попелом на чорно-дощовому тлі провінційного містечка) незворушно звисають (намальоване не ворушиться, затям це, сновидо!) хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне звивне-в’юнке-покарлючене-вологою волосся майже зливається зі мжичною темрявою.
— Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.
У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу.
— Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.
Вираз її зовнішності не змінюється анітрохи.
Саме так, зовнішності у цілому, бо обличчя її не реагує так, як у переважної більшості людей, якоюсь виокремленою мімікою, навіть очі не сприймаються поза контекстом непевної тьмяної постаті.
— Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць. — Говорить вона одноманітно: так падає сам на себе зимової ночі рясний лапатий і вогкий сніг.
— Вибач, але…
Вона не дала мені сказати.
— Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.
Вона робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка.
— Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду. — Я наче не в собі. Я навмисне не дивлюся на неї, вдаючи, ніби порпаюся по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, ніби та мені терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.