Лисовичі: хроніка галицького приходства

«Нічого — каже Чапля, — я мабуть краще від вас знаю наших селян, і вони зовсім не такі, як вам видається. Вони лиш недовірливі й прикидаються дурнями — з чужим. А зацікавлення їх — по-слов’янськи універсальні. Читайте їм доповідь про кращу культуру проса — ніхто не прийде, не поцікавиться. А читайте про Абесінію — повна заля людей буде, кожне слово ваше їстимуть.»

Може дійсно Чапля краще знає? Він же сам народився й виріс у Дев'ятичах, і в кооперації працював довгі роки. А Ігоря ж контакти із селом були, все таки, досить спорадичні:Лисовицьке приходство, подільські свояки-багачі, зв’язкові з організаційної «сітки» — «Струнко!» — «Друже провідник!» — «Звіт» — «Наказ»…

Ідуть до читальні теплим, липневим вечором, стежкою через сад «Коло церкви», вниз узбіччям, попри школу, на вигін. Будинок читальні старий-давній, має вже многогранну історію. Збудували його ще за холерної пошести в 1849 році — тут лежали ізольовані хворі й померлі від зарази. А потім тут був громадський маґазин збіжжя, заложений о. Корчином, щось як у біблійнім Єгипті з його «товстими» й «худими коровами» Йосиповими. Потім було «Братство Тверезости», також засноване о. Корчином, а далі читальня й кооператива, тільки ж читальня після Світової війни була завмерла на кілька літ, а тепер відновлена. А кооператива й далі тут, у бічній невеликій кімнаті тулиться.

У великій кімнаті будинку, де колись, як читальні не було, малий Ігор прибігав послухати «троїстих музик»,нині людей повно.(«Тепер у нас люди не п’ють» — шепче Чапля, — «то зате до читальні ходять».) Здебільша зібралися молоді господарі й парубки — колишні пастуші товариші Ігореві, геть вирослі, що й пізнати важко. І дівчат громадка біля дверей тиснеться, стоїть, бо ж у Лисовичах чоловіків вшановують, а жінки позаду тримаються. Всі врочисто чекають на щось — на гостя з далекого міста, на доповідь про Хмельниччину.