Лисовичі: хроніка галицького приходства
- Автор: Михайлів О.
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Український Літературно-Мистецький Клюб Нью-Йорку
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лисовичі: хроніка галицького приходства». Краткое содержание книги:
А по противному боці престола, в «паламарській» сакристії вже не видно деяких знайомих облич, довгих кучерів, білих полотнянок. Нові «старші браття» вже не такі — в чорні блюзи вбираються й волосся стрижуть.
Ігор іде знайомими дорогами на старий цвинтар. Зразу сад — «За шпихліром», яблуні старі, галузі обломані, де вже той «Трон» і «Поверх» його? Далі ще старший «Панський сад» і чудова стежечка поміж двома стінами високої, жовтої, хвилястої пшениці, що з неї чоловіка ледве видно — «як тирса степова» — думає Ігор. А від ланів такий милий запах медяний, а в пшениці квітки, мов зірки порозкидані — сині волошки, маки червоні й рожеві кукілі. Ігор знає, що в модерному господарстві пшениця повинна бути геть чиста від усякого бур’яну, але йому важко не любити отих волошок, пригадується, як він, малюком іще по полі лазив і волошки рвав і мамі ніс тріюмфально в малому кулачку.
Цвинтар, здавалося б, той самий, що колись, незмінений. Ті самі могили Бурського й Біловуса й вуйків Івана й Ігоря. Лиш кущі геть повиростали, закрили пам’ятники, тільки найвищі хрести видні здалеку. Та й нові могилки з’явилися, отих самих «старших братів», давніх приятелів Ігоревих. На цвинтарі вже більше й місця нема, бо в Лисовичах — не те, що в місті, де старі гроби перекопують, тут могила вважається власністю померлого, як за життя — ґаздівство.
Треба нового місця на цвинтар шукати для вмираючих старих Лисович.
У МІСТЕЧКУ — БАЛЬ
…В містечку готуються «Великі Вечерниці». Не такі вечерниці, як у Ніщинського, чи як Ігор знає з подільського села — де дівчата прядуть кужелі, а хлопці приходять, баляндраси плетуть і виспівують пісень. Ні, в містечку буде інтелігентська танцювальна забава, завершення вакаційного «сезону», словом справжній провінційний баль, хоч під «народньою» й скромною назвою.
І в усіх приходствах трьох сусідніх деканатів молоді попадянки шиють, чи перешивають довгі — сині, рожеві чи жовті — сукні, хвилюються, мріють-мріють про князенка з казки, про вродливого студента львівського, який пізнає їх на тому балю, в танок пірве, закохається, може навіть і освідчиться… А студенти в містечку й по селах завзято відчищують бензиною, відпрасовують «майже добрі», лиш на рукавах протерті, чорні сюртуки, готуються до майбутнім мужніх атак і любовних здобутків.
І лисовицьке приходство хвилюється й готується. Тут, правда, ніхто не чекає вже на князенка з казки, бо Зоня ще замала, Славця заручена, Марта одружена, але ж, усе таки, все молоде жіноцтво аж рветься їхати на вечерниці — там така чудова, ясно освітлена, заля, підлога гладка, воскована, й музика гратиме найновіші, захопливі танґа. А танґа ці — створені варшавськими жидами на арґентінський лад, із словами незугарно перекладеними на українську мову, здаються молодим Корчинівним найкращою музичною симфонією. (Зрештою, симфонічної оркестри ніхто з них не слухав, а якби й почув був хто, то сказав би певне, що він «не розуміє Бетговена».)
І вся молода ґенерація приходська хвилюється, готується й приспівує:
«Хай скрипка грає цілу ніч»
— бо це найновіше танґо.
Ігор також дуже хотів би поїхати на оті славні вечерниці, але ж горенько! — він зовсім не вміє танцювати. Він, хоч у революції страх відважний, та з дівчатами несміливий зовсім, а до того ще, від коли він підріс і змужнів — усе якась жалоба була, то за Листопад, то за Пацифікацію, то за поляглих боєвиків. І Ігор не танцював, жалоби притримувався, а як часом і прийшов на забаву, то сидів у кутку, дивився понуро й казав, коли якась красуня тягнула його до танцю:
«Ні, не можу — в мене є національна жалоба!» Але ж тепер йому вже дев’ятнадцять літ і хочеться бути дорослим кавалером і танцювати в містечку з дівчатами, а не сидіти в кутку.
Добрі тіточки — Марта й Славця — намагаються якось помогти Ігореві в його горю — дають йому лекції танку. Він зразу виривається, потім починає незграбно сунути ногами по негладкій приходській підлозі, у такт до пісні тітчиної, а потім — нічого, призвичаюється. Ну, це врешті не багато тяжче, ніж марш під окрестру сокільську чи пластовий впоряд — лиш незручно, що партнерка попід ноги крутиться. Але нічого — потрапимо!