Лисовичі: хроніка галицького приходства
- Автор: Михайлів О.
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Український Літературно-Мистецький Клюб Нью-Йорку
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лисовичі: хроніка галицького приходства». Краткое содержание книги:
Другий лисовицький виходень із села — зовсім інакший. Насамперед походженням, бо він не багацький син, а син найбіднішої вдови в селі — Василь Латина. А «в люди» вивів його не хто інший, а Дарка Корчинівна, жінка з характером і своєрідним упертим почуттям людського обов'язку. Вона відкрила в маленькому, замурзаному Василеві бистрий розум і амбіцію вчитися й вирішила за всяку ціну післати його в школу. А може з нього виросте другий Іван Франко? Зразу вчила сама його, потім гроші посилала з власної невеликої вчительської платні. І Василь пішов у місто, не, як Стефаник, «увесь у білому», а в гарному гімназійному мундирі, із «зрібного» полотна шитому, синьою краскою закрашеному, і вчився — книжки зубами гриз, першим учнем у клясі йшов, а вечором — заробляв лекціями в дурніших «панських» синів. Потім і юридичний факультет скінчив, таким самим способом — лекціями. Але ж довгі роки недоїдання й непосильної праці зламали неміцний організм Василів і захворів він туберкульозою. Та й дух його також зламався в тому змаганні, ні, не зламався, а викривився, згірк. Коли тепер Василь Латина приїде зрідка до Лисович, то сидить він здебільша не в рідній халупі, а на приходстві, й говорить цинічно й насмішливо, з підкреслено мужицькою вимовою. Бо в душі Василя дві душі борються — любов і ненависть до рідного, бідного, незмінного села.
А «півтретя»? Ну, цей останній продукт лисовицького змагання до освіти, власне, ніколи не «вийшов у пани». Він був син сільської багачки, яка позавидувала успіху «голодникові» Латині й вирішила післати власного сина також до гімназії — Демко (а «по панськи» Дизьо) Гірняк.
Дизьо був недурний, але не стільки наукою зацікавлений, як амбітний дуже. Зразу мати його влаштувала для сина приватні лекції в «панича» Долька й платила цьому інструкторові не грошима, а харчем добрим, багацьким. По всьому селі ходила сміховинка про те, як Дизьо виїв із печі приготований для панича товстий свинячий росіл — «добрий росів», хвалився Дизьо.
Потім Дизя післали в гімназію, але він там успіху не мав. Може не добре підготовив його інструктор-«панич», а може хлопцеві просто не хотілося вчитись. І по трьох клясах Дизьо вернувся в село й рішився дякувати. Цілу революцію в селі розчинив, щоб стати на місце «старого» дяка. Але ж о. Корчин уперся й не приняв півграмотного кандидата. А тоді Дизьо образився на приходство й село й став лідером першої опозиційної партії в історії Лисович — секти «байбельників», партії невеликої, лиш він та жінка та ще тесть його, «американ», що недавно приїхав у село.
І хто казав, що Лисовичі ніколи не міняються?
ПРИХОДСТВО Й ШКОЛА
У Лисовичах, як і в кожному селі, побіч приходства є ще й друге вогнище сільської інтелігенції — школа.
До того ж тут, де поляків майже зовсім нема, і школа й учителі українські, рідкісне явище в спольонізованому галицькому шкільництві.
А все таки, між приходством і школою нема близького контакту, хоч побіч себе стоять вони, то одно до другого далекі й нерівні. Нерівні навіть у фізичному значенні — приходство біля церкви, високо, на горбі, а школа внизу, на вигоні, над річкою. А психологічно — в Корчинів є почуття власної більшевартости, а до вчителів — співчутливе легковаження. «Така учителина бідна, і воно сі до світа пхає» — говорить милосердно їмость Марія. Дарма, що в школі тепер мають більше грошей, ніж на приходстві, бо там же державна пенсія, а в приходському господарстві — криза.
А зрештою, вони дійсно бідні тепер — оті галицькі вчителі, після «закону Ґрабського» й після дванадцяти літ польського панування. Давно минулися давні, славні часи, коли вчителі будили свідомість села, закладали читальні, були громадськими провідниками. А нині — вічний страх перед інспектором грізним і загроза, що от-от перенесуть кудись на заслання, «на мазури». Нині кожний учитель власної тіні боїться.
От і в Лисовицькій школі: Вчителя Круп’яка, симпатичного лисавого чоловіка, з трохи штучними, підкреслено «культурними» манерами, перенесли «для добра школи» кудись на Захід, аж у Познанське воєвідство. Сім’ю його розбито, бо дружина Круп’яка далі залишилася в Лисовичах, разом із малими дітьми. Але вона на приходство в гості не ходить, вона залякана, запрацьована, чотири кляси вчить, хати й діток доглядає та ще й працює в городі шкільному. І в церкві вона, звичайно, не за престолом з Корчинами, а «з людьми» у бабинці стоїть.