Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
Але... Але ж не можна від неї так різко відкинутись, так безбожно забути, так не передавати знаків уваги, не озиватись, не приходити, не дзвонити, навіть не писати есемесок!.. Ото як із самого початку показала себе дурепою, так і до самого кінця!
Власне, тільки ради цього вона й хотіла його побачити. Щоб довести, що не дурепа. От раз тільки зустріти, довести, що не дурепа, — і все!..
А тут ще й Сашко поза зоною! Лиш раз після того вийшов на зв’язок, устигли привітатись, і знов — абонент не в мережі!
Липи несамовито пахли. Бджоли загрозливо гули (Софійка торкнулась до своєї багатостраждальної губи). Козирний не зустрічався.
Зате назустріч прямували Дмитро з Леською. Веселі, балакучі! Ото вже в кого жодних проблем!
— Софійко, ти на цій вулиці? А ми якраз до тебе! — широко всміхнувся Іваненко.
— Несем новину! — щасливо блиснула скельцями окулярів Леся.
-Уявляєш, наші вчителі як компенсацію за зіпсовану кримську поїздку вирішили зробити нам ще один тур! Виїжджаємо за два дні!
— Таки ж до Ялти?! — зраділа Софійка.
— Ні, вже ближче! На річку!
— На річку? Не поїду! — аж застогнала з пересердя. — На жодну річку не поїду! Хіба що це буде Чхон-гечхон!
— Чхонге — що? — не зрозумів Дмитрик.
- Річка така — Чхонгечхон! — трохи запишалась Софійка.
— Чхонгечхон?То ж...у Південній Кореї, здається? — ні, Радзивілка таки нестерпна своїми знаннями! — То Південна Корея, а це хоч і теж Південний, але Буг!
— Південний Буг — це ж знаменито! — вигукнув Іваненко.
— Хоч на південний, хоч на північний — і не подумаю!
— Там будуть природні пороги! Оті, що їх колись запорожці долали й за ними селились!
— Ага, знаю навіть місто таке: Запоріжжя, там річка Червона тече! Від заводських стоків червона!
— Скелі! — не вгавав Дмитрик.
— Хоч і гори! — заперечливо похитала головою.
— Альбабарін їде, я гадала, ти Ві-ку-кусі потелефонуєш, запросиш! — шепнула Радзивілка. — А як ти запросиш, коли сама не хочеш?
— Не хочу! — на мить завагалась: ану ж і Туз буде? Вони з Алі-бабою приятелюють!
— А ще — рафтинг! Це таке сплавляння порогами, як у справжніх спортсменів-водників! Ліда Василівна казала, що фізрук уже домовився за байдарки й катамарани! — переконував Дмитро.
— Не хочу, бо... — ет, потрібен їй той Туз! — Там буде знов грандіозний смітник, а я всього не приберу, я цього не переживу!
— То природно-ладшафтний заповідник, там із цим суворо, сміття не буде! — заспокоїв хлоп’як.
— Ага, не буде! Де це в нас ще немає сміття? — не повірила.
— Ну, це парк «Гранітно-степове Побужжя». Біля селища одного, ми в ньому зупинялись дорогою на море! Якось зветься так... Емігея!
— Е-мі-гея? — аж підстрибнула від несподіванки.
«Емігея!» — відлунило в камінчику. Не інакше як
саме він наворожив їй це диво!
— Ні, справді Емігея, ви не жартуєте?
Леся й Дмитро згідливо кивнули.
— Тоді я — їду! їду, їду, їду! — Софійка стрибала, танцювала, розчинялась нарешті до останку в липовому ароматі й розціловувала обох своїх найдорожчих друзів та камінчика.
Радзивілка з Іваненком тільки здивовано перезирались.
40. ГРОМОВІ СТРІЛИ
Сашко приїхав хоч і без попередження, зате на цілу добу. Пообідає-повечеряє в Щербанів (так Софійчині батьки наполягли), переночує у своїй відремонтованій квартирці й завтра знову на Матвіївку. Там зараз гаряче, селом газ проводять, роботи повно. Гм, було б дивно, якби інакше!
А поза зоною він, бо хата бабина трохи в ярку, та й узагалі по селі мобільник погано ловить.
— Хоч бери та листи пиши! — ніяково жартує Сашко. Бо ж знає, що грамотність у нього не дуже, а принципова Софійка на помилки не змовчить.
— Зате сьогодні цілий вечір — наш! — аж світився призахідним сонцем. — Як тобі ідея побродити старим парком?
— Ідея гарна, як і погода! — всміхнулась. — Саме теж про це подумала!
...Від поїздки на Південний Буг Сашко навідріз відмовився. Бачте, під баби-Ксеніним будинком усе розрито під труби, як же він те покине?
— Он у нас біля Холерного Яру теж ще відколи газ мали прокласти й не проклали, рівчаки розриті, і нічого! — умовляла Софія.
— Ох, яке ти ще дитя! — зітхнув і трохи наче аж зверхньо усміхнувся Фадійчук (як і... Андрій?). — Дай, Боже, тобі й надалі не знати отих хазяйських заморо-чок! Та й узагалі, може б, тобі на літо в Матвіївку до нас? Там і річка, і природа — куди тому Бугові!
— Якийсь... нудний ти, Їй-Богу! Ну, а я поїду, поки молода! Хоч світа побачу!
— ...Та я тебе й не тримаю! — сумно обізвався хлоп’як. — Це я в рівчаках загруз, а ти... Чого маєш удома сидіти?
Ну й справді! Таки не має чого!
— ...Це якби я міг тобі щось краще запропонувати, якби міг купити не те що катамарана, а цілу яхту, із парочкою скель та річкою на додачу... І не іграшкові, а справжні... червоні вітрила!..
Натяк на Андріїв сувенір у Софійки на шафі? Сашко ж досі його ніби й не бачив!
— Але ні, я й тоді б не вказував, куди і з ким тобі мандрувати! А зараз — то й узагалі... Це кожен мусить вирішувати сам для себе... Та й хіба ж можна русалоньці забороняти воду?.. — перевів на жарт.
Леле, а балакати навчився ж: чисто як загублений у часі аристократ Казимір Дашківський!
— Ох, ну, годі про воду! — зістрибнула з незручної теми, бо чомусь зробилося тяжко на серці. — Давай краще про камені! Колись ти обіцяв розказати про цей камінчик.
— А, ну так, — ще не відійшов од розмови про чергову довгу розлуку Фадійчук. — Хоч тут наче й розказувати нема чого... Це ще одна знахідка з колись нашого спільного сусідського, а тепер лиш мого дворища. Коли ото копав рівчаки під труби місяць тому, відкопав цю штуковину... Мовби звичайна, якби не та дірочка посередині... Пацани з мого класу казали, що
то курячий бог. Що він бажання виконує. Ну й залишив собі. А коли став більше читати... Вичитав одну прецікаву штуку: що саме отакі, продовгуваті, викривлені трохи і наче кулею пробиті камінчики називаються громовими стрілами. Або ще Перуновими: ти ж знаєш — дохристиянський бог такий був. Це ж, мабуть, із тих часів і легенда!
Якраз переходили Чортів місточок — струмок із хитким каменем посередині, і Сашко притримав Софійку за руку. І, як це в нього траплялось, руки вже не відпускав, промовляючи далі:
— Пишеться, що, за повір’ям, ці перунові стріли падають із хмар у грозу на всяку нечисту силу. Зариваються тоді глибоко в землю і виходять ближче до поверхні аж через три або сім років. І мають вони тоді цілющі або магічні властивості. Ніби такі громові стріли всяку біду одвертають. А водою, перелитою через отвір, лікуватися можна... Від ангіни чи що...
Над ставочком Софійка вирішила, що, мабуть, не стане забирати руки.
— А як почув, що тобі в дорогу — він легенько стиснув її долоню, — занепокоївся, бо ти ж ніколи ще так далеко не їздила! То відразу й вирішив: правда чи не правда про ті громові стріли, але якщо вже така знайшлась, то хай вона тебе захищає, раз я не зможу!
Софійка зашарілась і акуратненько визволила свою руку з мозолястої Сашкової. Не до речі зараз якісь серйозні розмови перед наступною далекою дорогою. Але камінчик! Це ж треба!..
— Чого ти мовчиш? — запитав по хвилі.
— А що казати?
— Просто здебільшого ти говориш, а мені й слова нема куди вставити!
— Угу, дуже дотепно! — хотіла за звичкою ніби сердито штовхнути хлопця в плече, але думки про камінчик відволікали від жартів.
Так вони й ішли якраз на досить чемній відстані, коли з-за повороту алеї, обнявшись, виринула закохана парочка. Туз із якоюсь — волосся фарбоване в чорне, аж синє (мабуть, чорнявки — його слабинка).
І якби зараз біля них на алею грякнула блискавка, Софійка здивувалась би менше. Від несподіванки й привітатись забула. Той також не був готовий до зустрічі, тільки муркнув щось невиразне, пронизавши поглядом.
Ет, шкода, що вони з Сашком бодай за руки не тримались, хай би побачив, що вона... Що в неї теж є хлопець!