Забуте вбивство
- Автор: Кристи Агата
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0581-2 (укр.)
- Переводчик: Віктор Шовкун
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Забуте вбивство». Краткое содержание книги:
— Я думаю, він справді був там, мем. Ще молодим чоловіком. Але через рік або два повернувся додому й став працювати у фірмі. Вони дуже добре працюють — і всі про них вельми високої думки. Дуже приємний, спокійний джентльмен, містер Волтер Фейн. Усі його люблять.
— Авжеж! Авжеж! — вигукнула міс Марпл. — Він був заручений із міс Кеннеді, чи не так? Але потім вона розірвала заручини й вийшла заміж за майора Гелідея.
— Так усе й було, мем. Вона поїхала до Індії, щоб одружитися з містером Фейном, але потім, схоже, змінила намір і натомість одружилася з іншим джентльменом.
Легка осудлива нотка прозвучала в голосі продавщиці.
Міс Марпл нахилилася вперед і стишила голос:
— Мені завжди було шкода бідолашного майора Гелідея (я знала його матір) і тієї малої дівчинки. Якщо не помиляюся, то друга дружина покинула його. Утекла кудись з іншим чоловіком. Вона була досить легковажною особою, боюся.
— Шалапутна жінка, іншого про неї не скажеш. А її брат був чудовим лікарем і приємним чоловіком. Він вилікував моє ревматичне коліно.
— А з ким вона втекла? Я про це ніколи не чула.
— Я не можу сказати вам, мем. Казали, ніби то був один із тих чоловіків, які гостювали в них улітку. Але я знаю, що її втеча стала для майора Гелідея страшним ударом. Він виїхав звідси, і його здоров'я нібито дуже похитнулося. Візьміть свою решту, мем.
Міс Марпл узяла решту та свій пакунок.
— Дуже дякую, — сказала вона. — Я оце подумала, чи Едіт Паджет — так ви її, здається, назвала, — досі має свій чудовий рецепт імбирного пряника? Я його загубила — власне, моя недбала служниця його загубила, — а я так люблю добрий імбирний пряник!
— Таке з кожним буває, мем. До речі, її сестра живе тут поруч, вона одружена з містером Маунтфордом, кондитером. Едіт зазвичай приходить до них на свої вихідні, і я певна, що місіс Маунтфорд перекаже їй ваше прохання.
— Це чудова думка. Дякую й пробачте за клопіт, якого я вам завдала.
— Для мене було великою приємністю стати вам у пригоді, мем, повірте.
Міс Марпл вийшла на вулицю.
— Вельми приємна крамниця в старому стилі, — сказала вона. — А ці тканини справді дуже гарні, тож я не викинула гроші на вітер. — Вона подивилася на маленького годинника, оправленого в голубу емаль, якого носила пришпиленим до сукні. — Залишається тільки п'ять хвилин до зустрічі з моїми двома молодятами в «Імбирному Коті». Сподіваюся, ні про що погане вони в тій клініці не довідалися.
Джайлз і Ґвенда сиділи за столом у кутку в «Імбирному Коті». Маленький чорний записник лежав на столі між ними.
Міс Марпл увійшла з вулиці й приєдналася до них.
— Що вам замовити, міс Марпл? Каву?
— Так, дякую, але не треба тістечок, лише коржик із маслом.
Джайлз передав офіціантці замовлення, а Ґвенда тим часом посунула записника через стіл до міс Марпл.
— Спершу прочитайте це, — сказала вона, — а потім ми поговоримо. Це записи мого батька, які він зробив під час свого перебування в клініці. Але спершу, Джайлзе, розкажи міс Марпл про те, що нам розповів доктор Пенроуз.
Джайлз розповів. Після чого міс Марпл розкрила записник у чорних палітурках, а офіціантка принесла три філіжанки неміцної кави, коржик із маслом і тістечка на тарелі. Джайлз і Ґвенда не розмовляли. Вони дивилися на міс Марпл, поки вона читала.
Нарешті вона закінчила читати й поклала книжечку. Вираз її обличчя зрозуміти було важко. Ґвенді здалося, що вона побачила на ньому вираз гніву. Губи в старенької були міцно стиснуті, а очі світилися яскравим світлом, незвичним для її віку.
— Он як! — промовила вона. — Он як!
Ґвенда сказала:
— Ви нам порадили на самому початку — ви пам'ятаєте? — не ворушити цієї справи. Я тепер розумію, чому ви нам так порадили. Але ми її розворушили — і ось куди ми прийшли. Схоже, ми прийшли до того місця, де могли б і зупинитися — якби захотіли… А ви як гадаєте, нам ліпше зупинитися? Чи ні?
Міс Марпл повільно похитала головою. Вона здавалася стурбованою, спантеличеною.
— Я не знаю, — сказала вона. — Я справді не знаю. Певно, було б ліпше зупинитися, набагато ліпше. Бо після того як минуло стільки часу, ви все одно нічого не зможете вдіяти — я маю на увазі, нічого конструктивного.
— Ви хочете сказати, що через стільки часу ми вже нічого не зможемо з'ясувати? — запитав Джайлз.
— О ні, — сказала міс Марпл. — Я мала на увазі зовсім не це. Дев'ятнадцять років — не такий тривалий час. Існують люди, які багато чого пам'ятають, які можуть відповісти на певні запитання — і таких людей іще чимало. Служниці, наприклад. У той час у домі мало бути щонайменше дві служниці та няня, і, певно, садівник. Знадобиться лише трохи часу й трохи клопоту, щоб знайти тих людей і поговорити з ними. Власне, одну таку людину я вже знайшла. Кухарку. Ні, я мала на увазі інше. Я мала на увазі практичне добро, яке ви могли б зробити, і тут я схильна сказати — ні. А проте…