Артур і заборонене місто

Сльози течуть по зморшкуватих щоках і зникають у густій бороді. Нарешті дідусь випускає Артура із обіймів і відходить, щоб краще розгледіти онука.

— Дай-но помилуватися тобою! — говорить він. Напівтемрява не може стати йому на заваді.

Арчибальд з гордістю розглядає онука.

— Як же ти виріс! Просто неймовірно!

— А мені, навпаки, здається, що я дуже зменшився…

— Ох, ти справді маєш рацію! — спохопився Арчибальд, і обидва весело сміються.

Дідусеві все ще не віриться — і він обмацує онука, щоб переконатися, що хлопчик не привидівся йому, що він і справді поруч. Адже всім відомо, що Упир навчився створювати привиди і вводити людей в оману, показуючи їм живі картинки, які насправді всього лише галюцинації. Але зараз йому ніхто не морочить голову. Ось він, його онук, із плоті й крові. Ось його рука, яку можна потиснути. В тій ручці вже відчувається сила, якої не було раніше, коли вони розлучилися. А втім, він тоді був зовсім маленьким.

Тепер же перед ним гарненький хлопчик, який подорослішав під час пригод, що випали на його долю, і дуже сильний для свого віку. Арчибальд у захваті: він не сподівався побачити онука таким сильним і красивим.

— А яким чином ти зумів потрапити до мініпутів? — запитує дідусь.

— Я розгадав твою загадку! — відповідає онук.

— Загадку? А, тепер пригадую! Я зовсім про неї забув…

— Матасалаї одержали твоє послання, приїхали і допомогли мені потрапити до мініпутів, — продовжує Артур.

— Вони прибули з Африки, щоб визволити мене? — запитує Арчибальд.

— Так, думаю, що так… Мені здається, вони тебе дуже люблять. Але в останню мить доручили мені визволити тебе.

— І правильно вчинили! — Арчибальд поплескує онука по щоках. — Як же це здорово! Ти справжній герой! І я пишаюся тобою!

Арчибальд обіймає Артура за плечі й урочисто підводить до свого матрацу, ніби це не куйка соломи, а королівський трон.

— Розповідай усе по порядку! Що нового нагорі? Мене цікавить усе! — промовляє він дещо патетично, жестом запрошуючи онука сісти.

Артур збентежений. Він не знає, з чого почати. Адже від часу дідусевого зникнення минуло немало років, сталося багато подій! І він вирішує почати з кінця.

— Тут… таке… розумієш… я одружився.

— Ось як? А скільки ж тобі років? — дивується Арчибальд, адже не чекав почути таке від онука.

— Років майже ціла тисяча! — відповідає Артур, щоб дідусеві було зрозуміліше.

— Так, правда! Звісно що так! — погоджується Арчибальд, змовницьки підморгуючи хлопчикові.

Дідусь пригадує, що його онук завжди хотів швидше подорослішати і вже в чотири роки вимагав справжнього швейцарського ножа, щоб самому різати м'ясо. Тоді дідусь відповів, що чотири роки — вік цілком солідний, але щоб мати власного ножа, треба ще трохи постаріти.

— А що значить — постаріти? Стати таким, як ти? — запитав маленький Артур.