Артур і заборонене місто

Селенія, хоч і приготувалася до найгіршого, проте похмура фантазія Упиря не має меж.

— Перш ніж ти помреш, ти побачиш, як зникає твоє плем'я. Я змию його, — зловісним тоном заявляє Упир.

Слова часом впливають більше, аніж вчинки. Селенії здається, що її кинули в крижану ріку і хвилі несуть аж у Льодовитий океан, де вона одразу піде на дно, бо ж мініпути не вміють плавати. А Упир тим часом переключив увагу на ягоду смородини. Здається, він вирішує: з'їсти її чи ні?

Селенія гарячково пригадує все, що може розтопити кригу: сонечко, киплячий чайник, гаряча праска… І дівчинка виривається із крижаного полону. Від обурення гаряча кров у її жилах починає текти удвічі швидше, припливає до щік, змушує битися серце сильніше.

Гнів і ненависть спалахують водночас. І ніщо вже не зупинить принцесу. Схопивши меча, вона різко підіймає руку і, — як спис, кидає свою зброю прямо в груди Упиря. Прагнення помсти додає їй сили. Лезо блискавкою розсікає повітря і влучає в ціль. Але там, куди цілилася принцеса, немає тілесної плоті. Тільки діра. Меч пролітає крізь неї і прибиває до тарелі велику соковиту ягоду. Упир мовчить, тільки позирає то н& принцесу, то на ягоду.

Чи не вперше його спотворено тіло прислужилося йому. І справді, замисли долі незбагненні і треба покірно приймати все, що вона подарує. Щойно він проклинав своє спотворене тіло, а тепер благословляє свою потворність.

Проткнута мечем ягода збігає соком. Упир поглядає на неї, підставляє свого пальця, і коли на нього падає велика крапля, пожадливо злизує її.