Скляне прокляття

— Так далі не можна, — заявив він. — Тут треба попрацювати головою, а не ногами. Загляньмо ще раз до нотаток Беллхайма. — Він вийняв із кишені сюртука старенький зошит у пошарпаній шкіряній палітурці, відкрив на потрібній сторінці й передав його племінниці. — Будь ласка, прочитай іще раз те, що там написано.

Шарлотта уважно подивилася на запис у зошиті:

— «П’ять пальців правої руки уздовж кам’яного жолоба, — почала вона. — Далі — слонячий хобот».

Оскар зазирнув через плече дівчини:

— І це все? Ніякого малюнка або креслення?

Гумбольдт похитав головою:

— Згоден, не так уже й багато. Є ще карта на тій самій сторінці, але вона нам не допоможе. Це просто приблизний ескіз місцевості. Жодних позначок, нічого такого, що дало б змогу розшифрувати те, що криється за цими двома рядками.

— Ох, ці вже мені вчені з їхньою прихильністю до секретності! — невдоволено пробурчав Оскар. — Завжди вони вигадують собі, ніби хтось тільки й думає про те, як би викрасти в них відкриття. І що ж тепер робити?

— Я сушив собі голову над цим іще в Берліні, — промовив Гумбольдт. — Хоча більше сподіватися нема на що, рішення прийде, щойно ми опинимося на місці.

— П’ять пальців правої руки… — Оскар утупився в свою руку. — Про що б це він міг казати?

— Можливо, про форму скелі, що нагадує розчепірені пальці, або щось схоже на це? — запитала Еліза.

— Не думаю, — заперечив Гумбольдт. — Можливо, догонам відомо, де починається стежка, та на момент відкриття Беллхайм іще не зустрічався з ними, а відтак, відшукав стежку самотужки. Та й від догонів нам навряд чи вдалося б чогось домогтися. Якщо вірити голландському священику, вони вкрай стримано ставляться до незнайомців.

— А може, Беллхайм усе це вигадав лише для того, щоб збити нас із пантелику! — бовкнув Оскар. — І все ж таки пропоную розділитися й пошукати скелю, яка б хоч трохи нагадувала п’ятірню.

Оскільки інших ідей не було, мандрівники розійшлися й заходилися розглядатися довкола. За десять хвилин усі знову зійшлися докупи, проте ніхто не виявив нічого схожого на п’ять пальців.

— Марний клопіт, — зітхнув Гумбольдт. — Тут довкола всі скелі однакові. Стрімкі та гладенькі, ніби їх усі виточували на одному верстаті. Про те, щоб видертися на їхню верхівку, годі було й мріяти.

— А що коли ми помилилися? — припустила Шарлотта. — Гори простягаються на десятки кілометрів. Можливо, стежка розташована зовсім в іншому місці?

Гумбольдт мовчки вказав на ескіз, де Беллхайм схематично зобразив обриси гір і передгір’їв:

— Бачиш стрілку? Підйом має розташовуватися на західному боці, приблизно там, де з головною долиною зливаються її бічні відгалуження. Їх ви можете побачити навіть неозброєним оком просто звідси, а відтак ніякої помилки тут немає. — Він схрестив руки на грудях. — Але я не розумію…

— Бічні відгалуження? — пробурмотів Оскар. — Це ті, що нагадують вузькі каньйони?

— Саме це я й мав на увазі, — відказав учений, — але це нам нічим не допоможе. Яке з бічних відгалужень — ось у чому питання. Якщо праворуч їх лише три, то ліворуч, за скельними виступами, я нарахував шість. Це прадавні каньйони, що утворилися внаслідок ерозії там, де за незапам’ятних часів текли водяні потоки. Всі вони досить глибокі.

— П’ять пальців правої руки… — у Оскара засвербіла потилиця. Знайоме відчуття. Так буває, коли відчуваєш, що майже наблизився до розгадки таємниці. — Можливо, Беллхайм, написавши «права рука», просто хотів сказати — «праворуч»?

— І яка нам від того користь?

— Виходить, шукати треба лише праворуч від того місця, яке він називає «п’ять пальців».

Юнак відійшов на кілька кроків і зупинився, дивлячись на гайок із кількох пальм, які щільно тулилися одна до одної. Він машинально перелічив їх — і остовпів. Господи Ісусе!

— Я знаю, що він хотів сказати! — закричав Оскар. — Ходіть усі до мене, мерщій!

Схопивши мула за поводи, він рушив до пальм.

Від метушні прокинулася Вілма, вистромила довгий дзьоб із свого кошика й почала озиратися довкола.

— Уже прийшли? — протріщало в динаміку.

— Ще ні, мала! — кинув на ходу Оскар. — Але вже скоро!

За кілька хвилин мандрівники стояли просто біля пальм. Юнак указав на дерева:

— Ось дивіться — п’ять стовбурів! — він різко скинув угору руку з розчепіреними пальцями. — І всі вони ростуть праворуч від нас. А за ними сховано початок одного з каньйонів.

— І справді! Здається, ти маєш рацію! — Очі Гумбольдта заблищали від хвилювання. — Усе так просто.

— Звісно, якщо знаєш відповідь, — усміхнулася Еліза. — Молодець, Оскаре!

Гумбольдт, посміхаючись, ляснув сина по плечу:

— Приєднуюся до Елізи!

Він провів свого мула до гаю і прив’язав до стовбура однієї з пальм.

— Каньйон затісний, а підйом угору надто стрімкий для мулів, — промовив учений. — Тому далі доведеться йти пішки. Беріть усе найнеобхідніше — і рушаймо.

Повсюди скелі здіймалися майже вертикально. Каньйон же являв собою вузьку та глибоку щілину, яку проробив собі за доісторичних часів могутній протік, що стікав із плато в сезон дощів. Вода проклала собі шлях у м’якому червонуватому пісковику, а заразом принесла сюди безліч кам’яних брил і уламків, які траплялися на дорозі. Подекуди вони утворили затори й лабіринти, пробиратися крізь які могли тільки такі відчайдухи, як Гумбольдт. Він недарма примусив усіх спішитися мули б тут нізащо не пройшли. Та й людям було непереливки.