Скляне прокляття
- Автор: Тимайер Томас
- Серия: Chroniken der Weltensucher #3
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-09-0285-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Скляне прокляття». Краткое содержание книги:
Високо в горах Бандіагари у Французькому Судані (сучасному Малі), етнограф Рихард Беллхайм у жовтні 1893 року виявив покинуте багато століть тому місто таємничого народу теллем, який прибув у ці краї з Центральної Сахари. Згідно з переказами, ці люди мали дивовижні астрономічні знання. Повернувшись до Берліна кілька тижнів потому Беллхайм робить доповідь, на яку запрошують Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але, як не дивно, Рихард Беллхайм більше не впізнає друга своєї юності. Більше того — відтоді, як етнограф повернувся з Африки, він дивовижно змінився, — навіть, схоже, почав живитися склом. Дружина Беллхайма, Гертруда, умовляє Гумбольдта з’ясувати, що ж насправді сталося з її чоловіком в Африці. І ось «Пачакутек», повітряне судно мандрівника й дослідника, доправляє Гумбольдта, Оскара, Шарлотту й Елізу в гори, де їм належить відшукати сліди Скляного прокляття…
— Добридень, друзі! — він по черзі потиснув усім руки. — А цей молодий пан — мабуть, Оскар? Я дуже радий, що він знову веселий і здоровий. Гадаю, ви навіть не уявляєте, як ми непокоїлися через нього і як ревно молилися.
Голос панотця був глибоким і мелодійним, а рукостискання — теплим. І Оскару він одразу ж сподобався.
— Я почуваюся чудово, дуже дякую, — сказав він.
— З вашою рукою все гаразд?
— Так, — Оскар із подивом глянув на священика. Майже не болить.
— Ви загнали туди шматок скла, — пояснив панотець. — Почалося зараження, яке спричинило до чогось на кшталт правцю. Ми видалили осколок і очистили рану. Скоро все загоїться, а за кілька тижнів і взагалі забудете про це. Ви вже снідали? Ні? — Священик усміхнувся. — Тоді дозвольте запропонувати вам скромну трапезу — стиглі плоди, хліб і яйця, напої. — Він широким жестом запросив гостей до столу у вітальні, на якому вже стояло все, що тільки знайшлося в коморах місіонерів.
Оскар із вдячністю усміхнувся. Схоже, панотець належить до тих людей, які одразу ж викликають довіру до себе. І ледве вони зайшли до вітальні, юнак схопив тарілку і поклав на неї цілу купу підсмаженого хліба та яєчні з шинкою.
Священик засміявся.
— Смачного, друзі мої! Прошу вас, сідайте до столу й пригощайтеся всім, що Бог дає, а я поки що вип’ю чашку чаю.
Поки всі віддавали належне чудовому сніданку, у вітальні панувала тиша. Чути було тільки брязкіт ножів і виделок. Оскар наминав за обидві щоки й уперше за кілька днів почувався задоволеним.
— Надзвичайно, — бурмотів він, накладаючи собі чергову порцію. — Просто чудово!..
— Ми самі випікаємо хліб, робимо сир і масло, варимо варення й пиво, засолюємо м’ясо. Все, що ви бачите на столі, — результати праці наших ченців.
Гумбольдт промокнув куточки рота серветкою.
— Цікаво, а чому ви вирішили заснувати свою місію в таких відлюдних місцях? Мабуть, утримувати її тут надзвичайно дорого?
— Ніколи не знаєш, на що й коли Господь нас сподобить, — панотець налив гостям у чашки духмяного чаю з цілющими травами. — Мій батько мав невелику садибу в Бамако, я виріс у цих краях. Історія моєї родини міцно пов’язана з Африкою, тож рішення заснувати тут місію було для мене цілком природним. — Він зробив ковток і вів далі. — Найважчими для нас були перші роки. Ми жили й працювали за дуже жорстких умов. Копали колодязі, налагоджували зрошення ланів, саджали дерева, зводили будинки. Все це потребувало не лише титанічних зусиль, але також знань і досвіду, а головне — людей, які ладні були б присвятити цьому своє життя. Перше наше поселення складалося з двох бараків і крихітної церквиці. Ми живилися лиш тим, що приносили нам у дар туземці. Годі й казати, якими вбогими були ці дари, оскільки й самі тутешні мешканці весь час голодують. Проте ми не здавалися. І з часом наші лани почали давати щедрі врожаї, поголів’я худоби й птиці потроху збільшувалося, й ми, нарешті, змогли повернути людям те, що вони приносили нам колись від щирого серця. Ніби сам Господь благословив нас на ці добрі вчинки й захистив від усіх негараздів і примх природи.
— Але чому саме тут? — запитав Гумбольдт. — Хіба немає інших місць, де вижити набагато легше?
— Звісно, що є. Але ми мали поважні причини для того, щоб заснувати місію саме тут. І найголовніша з них — догони.
Оскар із цікавістю прислухався до слів священика.
— Я поставив собі на меті привести цей таємничий народ до Бога, хоча це було майже неймовірно, — на губах панотця з’явилася сумовита усмішка. — Мені здавалося, що коли вже я з цим упораюся, то зможу досягнути будь-чого. Проте мої мрії виявилися оманливими.
— Чому?
— Племена, що мешкають на рівнині, охоче дослухаються до слова Божого, проте догони неухильно дотримуються лише власних традицій і вірувань. Дійшло до того, що їхні старійшини заборонили своїм підданим спілкуватися з нами. — Він знизав плечима. — І це незважаючи на те, що раніше ми з ними жваво торгували. Вони приносили нам глиняний посуд, різьблені дерев’яні прикраси, вироби місцевих ковалів, а ми розплачувалися за це козами, хлібом і пивом. Балюстраду біля входу до цього будинку зроблено догонськими різьбярами.
— Я одразу звернув на неї увагу, — промовив Оскар. — Напрочуд гарна!
— Так, але нині придбати щось таке вже абсолютно неможливо. Після заборони наші стосунки перервалися. Проте я не скаржуся. Початок було покладено: ми завоювали їхню довіру. Тож, сподіваюся, навернення догонів до нашої віри і сприйняття ними слова Божого — це лише питання часу. Можливо, колись ми й порозуміємося з цими людьми, — усміхнувся священик.
— Принаймні, вам удалося створити тут справжній оазис, — сказав Оскар. — Тут усе таке чисте й доглянуте, ніби збудоване лише вчора. Навіть будинки виглядають, як нові.
— Ви, добродію, дуже спостережливі.
Чоловік знову усміхнувся.
— За останні півроку ми все відремонтували — пофарбували, полагодили дахи, впорядкували садки. Роботи було завершено лише кілька тижнів тому. Нібито навмисне до вашого прибуття, — в очах панотця засяяли теплі вогники.
— Оце так збіг! — здивувалася Шарлотта.
— О, це більше, ніж збіг, — заперечив священик. — Тут я вбачаю руку провидіння. Господь послав мені знак.
Гумбольдт відкашлявся.
— Я не зовсім розумію…
— Це досить незвичайна історія, — панотець підвівся з-за столу й підійшов до вікна. — Якось надвечір, приблизно з півроку тому, я працював у саду, й мені було видіння. Спочатку я побачив щось схоже на спалах блискавки. Потім небо сповнилося трубних звуків, а земля задвигтіла. Цієї миті я внутрішнім поглядом уздрів нову місію, набагато прекраснішу, ніж ця. Я бачив, як до неї приходило багато людей, які дослухалися до слова Божого. І кожний, на кого я накладав правицю, ставав служником Господнім. Ніби я отримав величезну, надлюдську силу, даровану небом. — Він знову обернувся до гостей. — Того дня я ніби заново народився…
У вітальні запанувала тиша. Присутні якось зніяковіли й не знали, що сказати. І лише Оскар, намащуючи маслом чергову скибочку підсмаженого хліба, розмірковував про те, що видіння, яке того вечора бачив священик, збігається з часом перебування в цих місцях Рихарда Беллхайма. Зрештою, він зрозумів, що його друзі не від того, щоб змінити тему, й перервав мовчанку, яка надто затяглася.
— А що, пиво у вас виходить непогано?
Священик буквально просяяв:
— Так! Це наша особлива гордість. Якщо хочете, ввечері можете скуштувати, але один кухоль, бо воно в нас дуже міцне. І, зрозуміло, якщо ваш батько дозволить.
— Дозволю, — озвався Гумбольдт. Здається, він був вдячний Оскарові за те, що той допоміг йому подолати зніяковіння.
— Просто чудово! — панотець навіть заплескав у долоні. — Тоді більше ніщо не зможе завадити нам улаштувати невеличке свято. Але спершу я хотів просити вас хоча б трохи розповісти мені про себе, друзі мої! В мене накопичилася до вас безліч запитань!
— Із задоволенням на них відповімо, — Гумбольдт склав серветку й підвівся. — І з іще більшим задоволенням приймаємо ваше люб’язне запрошення.
— Ну що ж, тоді не бачу приводу вас затримувати. Можливо, ви бажаєте зайнятися пошуками свого повітряного судна. Якщо я можу вам чимось допомогти, сповістіть мене. Прощавайте, і сподіваюся знов побачити вас у себе одразу ж після вечірньої служби!..
30
Серед цього сумного й дикого пейзажу потяг здавався чужим. Хоча, якщо поглянути згори, він цілком міг би нагадати якусь дрібну трісочку, що загубилася посеред неозорої африканської савани.
Дві тисячі кілометрів піску, гальки й заростей чагарників розділяли Дакар і Тімбукту. Дві тисячі кілометрів виснажливого неробства, коли залишається лише читати, курити, спати або дивитися у вікно. Макс Пеппер не міг собі й уявити, що ця місцевість виявиться такою нудною і безлюдною. Ані землеробів, ані пастухів, ані торгівців — протягом багатьох годин і днів. Не було й тварин. Лише іноді серед небагатьох сухих і покорчених дерев можна було помітити стерв’ятників або шулік, які терпляче чекали, чи бува не вискочить із нори якась миша або ящірка. Над саваною панувала спека. Повітря було нерухоме, й навіть небо неначе вицвіло й зблякло. Вітер, що залітав у відчинені вікна купе, приносив не прохолоду, а стукіт коліс і смердючий чад із димаря.