Щоденник злодія
- Автор: Жене Жан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ЮнІверс
- ISBN: 966-8118-05-7
- Переводчик: Олег Жупанський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник злодія». Краткое содержание книги:
— Ma, sono il uomo,[xx] — зверхньо відказав він мені.
Я сумнівався в цьому, але вдав, ніби повірив на слово. Я розповів йому про деякі крадіжки та про те, що вже побував у в'язниці: він захоплювався мною. За кілька днів я виріс у його очах, до чого спричинився і мій своєрідний одяг. Нам удалися кілька крадіжок, і я став його зверхником.
Задля більшого кокетства похвалюся, що злодій із мене був знаменитий. Ніколи не хапали мене за руку на «місці злочину». Але те, що я вмів блискуче красти, маючи з цього зиск, не мало жодного значення: головне те, що я прагну стати совістю крадіжки, про яку я складаю поему, себто, не бажаючи перелічувати свої подвиги, я показую, що завдячую їм у моральному розумінні, починаючи з них, я творю те, чого, можливо, навпомацки шукають менш запеклі злодії, те, чого їм самим важко досягти.
«Велике кокетство…»: моя крайня стриманість.
Ця книжка, «Щоденник злодія», — погоня за Неймовірним Нікчемством.
Невдовзі ми пограбували якогось буржуа, і вирішили від'їхати. Ми рушили до Польщі, де у Міхаеліса були знайомі фальшивомонетники. Там ми мали намір збувати фальшиві злоті.
Хоч я й не забував Стілітано, проте вже інший посів його місце у моєму серці та в моєму ліжку. Те, що залишилося від першого друга, було радше якимось різновидом його впливу: на згадку про нього моя усмішка набувала певної жорстокості, а мої рухи — суворості. Я був коханцем такого прегарного хижака, сокола найвищого лету, що міг стосовно ґраційного гітариста дозволити собі певне панібратство, хоча той, бувши насторожі, й не потурав цьому. Я не наважусь братися за його портрет, ви побачили б у ньому риси, які я знаходжу у всіх своїх друзів. (Давши мені привід розквітнути всіма барвами — відтак стати прозорим і, нарешті, зникнути, — Ці хлопці, про яких я веду мову, випаровуються. Від них залишається те, що й від мене: я існую лише завдяки їм — тим, хто обернувся на ніщо, яке існує завдяки мені. Вони мене осявають, але я — це зона взаємної протидії. Хлопці — моя присмеркова Гвардія.) У тому хлопцеві, очевидячки, було трохи більше милого лукавства; щоб ліпше його описати, мені так і хочеться, оскільки він так щиро тремтів, удатися до старосвітського виразу:
«То була шляхетна скрипка».
Ми перетнули кордон із дещицею грошей у кишені, бо старий шанувальник не дав обкрутити себе довкола пальця, і прибули до Катовіце. Там ми розшукали Міхаелісових друзів, але вже назавтра нас заарештувала поліція за торгівлю фальшивими грішми. Нас запроторили до буцегарні: його — на три місяці, а мене — на два. Тут у моєму духовному житті відбувається цікава подія. Я полюбив Міхаеліса. Збираючи пожертви, доки хлопці співали, я не почувався упослідженим. Центральна Європа звикає до таких мандрівних музик із молодиків, та й усі наші подвиги були виправдані молодістю і веселощами. Я міг, не соромлячись, ніжно любити Міхаеліса і не критися від нього. Крім того, вночі у помешканні його коханця ми потай цілими годинами віддавалися втіхам. У Катовіце перед тим, як нас запроторили в холодну, ми відбули разом місяці, у поліційному відділку. Кожен із нас мав окрему камеру, але щоранку, перед відкриттям службового приміщення, приходили двоє поліцаїв і посилали нас випорожнити параші й помити кам'яну підлогу. Єдина мить, коли ми могли побачитися, і та минала під знаком осороми, оскільки поліцаї вишукано збиткувалися над французом і чехом. Вони будили нас удосвіта і змушували спорожнювати асенізаційну діжку. Ми спускали її з шостого поверху. Сходи були круті. На кожній приступці сеча хвильками хлюпала як на мою руку, так і Міхаелісову, якого поліцаї наказували мені називати Андричем. Ми силувано всміхалися, аби бодай якось підсолодити цю гірку хвилину легким гумором, але сморід змушував нас затискати носи, а втома спотворювала гримасою наші обличчя. Нарешті наша кепська італійська мова також не сприяла нашому спілкуванню. Повагом, з урочистою неквапливістю, ми обережно зносили долів цей неосяжний металевий нічний горщик, куди цілу ніч здоровані-поліцаї справляли нужду, наповнюючи його теплою речовиною і рідиною, яка холола на ранок. Ми виливали його вміст у нужник і поверталися упорожні. А відтак намагалися не зустрічатися очима. Якби я запізнався з Андричем під час цієї соромоти і якби не засліпив його своїм блиском, чи зміг би я залишатися спокійним, несучи з ним лайно тюремних наглядачів, але тепер я думав лише про те, щоб позбавити його приниження, і так притлумив у собі всі почуття, що обернувся на своєрідний ієрогліфічний знак, на чудову для нього пісню, здатну піднести дух знедолених, на героя. Після того як ми випорожнювали діжку, поліцаї жбурляли нам ганчірку, і ми запопадливо мили підлогу. Ми повзали навколішки перед ними, шкребучи і витираючи кам'яні плитки. Поліцаї штурхали нас підборами чобіт. Міхаеліс, напевне, переймався моїми стражданнями. Не вміючи читати ні по очах, ні по жестах, я не був певний, що він вибачив моє падіння. Якось уранці мені спало на думку збунтуватися, перекинути діжку на ноги наглядачів, але уявивши собі помсту цього бидла — вони волочитимуть мене по сечі та лайну, подумав я, вони примусять мене, тремтячи з люті всіма своїми фібрами, лизати лайно — я вирішив, що цю виняткову ситуацію мені даровано, оскільки, як жодна інша, вона давала мені змогу реалізувати себе до решти.
[xx] Але я чоловік (im.). (Прим, пер.)