Повернутися дощем

Вадим весь час кидав на Настю погляди і бачив її стурбованість. Він навіть запропонував зупинитися і попити з термоса кави, але Настя відмовилась, пославшись на те, що можна буде трохи перепочити в Старобільську.

— У мене в Старобільську живе далека родичка, — почав Вадим, намагаючись розважити Настю. — Іноді заїжджав навістити її — все-таки тітка.

Настя продовжувала зосереджено дивитися у вікно, але Вадим знав, що вона його слухає.

— Заїхав до неї, а у дворі сусіди жваво розмовляли, — продовжив Вадим. — Привітався, слово за слово, вона дізналася, що я їду до айдарівців, і знаєш, що мені заявила? Сказала, що я допомагаю фашистам, а вона сєпаратистка, не приховує цього, навіть пишається. Я запитав, чи знає вона, що таке сєпаратизм, то вона відповіла, що не хоче жити в Україні, їй треба Новоросія і незабаром «наші рєбята» повернуться і таких, як я, фашистів повісять.

— І ти все це проковтнув? — запитала Настя.

— Не на того напали! — посміхнувся Вадим. — Мене тітка так збісила, що я волав на всю вулицю, аж сусіди очі вирячили. «Зараз тебе зв’яжу і силоміць відвезу до „ваших рєбят“, — кричав я їй, — до того ж на шию пов’яжу синьо-жовтий шалик і подивлюся, повернешся ти назад живою чи ні».

— Не можу уявити тебе у гніві, — посміхнулася Настя, — ти завжди урівноважений і спокійний.

— Такі люди мене просто бісять! Пам’ятаю, що розповідав про те, як віджимають сєпаратисти автівки, як добивають поранених, як забирають людей і вони не повертаються, але за тітку заступилися сусіди. Я зрозумів, що гаю свій час і в їхніх головах вата, тож наостанок обізвав їх неляканими ідіотами і пішов. З того часу я до тітки не їжджу, а оте «нелякані ідіоти» мимоволі спадає на думку — про тих, хто не був в окупації і вірить у краще життя в ЛНР та ДНР.