Темні уми

Рука Роба — моя рука — здійнялась і зняла каптур з жінки, від чого її темне волосся спало їй на обличчя.

Але то була ніяка не жінка. Це була дівчина, не старша за мене, вдягнена у темно-зелений костюм. Табірна уніформа.

Сльози змішувалися з дощем на обличчі, стікаючи по щоках у рот. Її поблідлі губи благали: «будь ласка», а очі немовби кричали: «ні», але в моїй руці був сріблястий пістолет, що виблискував навіть у тьмяному світлі. Той самий пістолет, що ось у цю мить був засунутий за пояс джинсів Роба. Той самий, яким зараз він націлився дівчині у лоба.

Пістолет підстрибнув у моїй руці, коли куля вилетіла, і в цю мить спалах освітив перелякане обличчя дівчинки, а перерваний крик потонув у звукові пострілу. По моїй руці потекли цівки крові, а її обличчя тим часом ніби западало, кривавлячи піджак, що на мені… і край білого обшлага під ним.

Хлопчик загинув так само, тільки цього разу, перш ніж убити його, він навіть не завдавав собі клопоту зняти з нього каптур. Тіла було кинуто в сміттєві баки. Я відвернулась і відійшла від того місця, яке все меншало, меншало, меншало, допоки темне хмаровиння Робінових спогадів не поглинуло все.

Я рвучко звільнилася і, задихана, вирвалась із чорнильних мочарів.

Роб інстинктивно відпустив мою руку, але Кейт смикнулася вперед і з нею трапилося би те саме, якби я не випростала обидві руки, зупиняючи її.

— З тобою все гаразд? — запитала вона. — Ти вся зблідла.

— Усе гаразд, — насилу відповіла я спокійним і рівним тоном. — Досі трохи паморочиться у голові від ліків.

Мартін, стоячи за моєю спиною, роздратовано зітхнув. Переминаюсь і нетерпляче буркочу. Він із підозрою зиркнув у мій бік, і на одну мить, не тривалішу за одне биття серця, я злякалася, що він зрозумів, що я щойно побачила. Але ж ні, контакт тривав недовго, лише кілька секунд, байдуже, якими тривалими вони видавались мені.

Я не підводила очей, ретельно уникаючи облич обох дорослих. Я не могла примусити себе поглянути на Роба — не після побаченого його злочинства, — і я знала, що, поглянувши на Кейт, я вмить видам себе. Вона би одразу спитала, що не так, а я б не могла переконливо збрехати. Я би зізналася, що її хлопець чи партнер — чи хай там хто він для неї — розбризкав мізки двох підлітків по всьому провулку.

Роб спробував запропонувати мені пластикову пляшку з водою з переднього сидіння, стиснувши губи так, що вони перетворились на тонку смужку. Мій погляд знов завмер на крихітних червоних цятках, що розбризкались по його обшлагу.

Він повбивав їх. Відлунювало у моїй голові. Може, кілька днів чи навіть тижнів тому, але то малоймовірно. Хіба би він не перевдягнувся в іншу сорочку чи не спробував відіпрати її? А потім він прийшов сюди, щоби нас теж убити?

Роб мені всміхнувся, показуючи всі свої зуби. Усміхнувся. Так ніби він щойно не задув два життя, стріляючи впритул і спостерігаючи за тим, як дощ змиває їхню кров у канаву.