Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Мені здається, ніде немає чарівнішого краю, — промовив Гольт.
— І самітнішого, — додала Ута.
— Невже ти усе життя хочеш прожити в оцій глушині? — запитав він.
— Так! — норовливо відказала вона. Сани пливли в долину. Небо затяглося білим серпанком хмар. — Життя швидко мине, — вела далі Ута. — А на що краще я можу його використати?
— Ти могла б жити і в місті. Могла б, скажімо, вчитись.
— У мене є робота, є хліб, молоко і вовна. А коли оцей глухий закуток починає здаватися мені надто тісним, на допомогу приходять книжки.
— А люди? — запитав Гольт.
— Кого ти маєш на увазі? Може, тих, хто був нашими ближніми досі? Невже тобі після двох світових воєн ще раз необхідно пересвідчитись, яке розтлінне й огидне те гніздо, з якого ми вилетіли?
— Що ж, нехай і так, — погодився Гольт. — Але ж є й інші люди.
— А хто серед отих інших зазнав такого краху? — вигукнула вона.
— Ти маєш рацію. Облишмо цю тему.
Але Ута не вгамувалась.
— Треба йти геть від людей, — повчально промовила вона, майже торкаючись губами його вуха. — Ніхто не може позбавити людину права не турбуватися про свого ближнього! Почитай Толстого! Ти мене зрозумієш, коли прочитаєш «Сповідь». Толстой належав до вищих аристократичних кіл і раптом став простим селянином. Навіть сам підбивав підметки до чобіт… Віддав сина в батраки.
— І задля чого все це? — запитав Гольт.
— Щоб стати іншою людиною. Задля цього і я назавжди відцуралася людей, яких спотворила власність.
— І від усіх інших також! — докинув Гольт.
— Інших відсутність власності, на жаль, не дуже облагородила, — заперечила вона. — А хто не може відцуратися од певних умовностей, хто жахається, побачивши людину, що їсть з ножа, тому краще й самому не потрапляти на очі людям.
Небо захмарилося. Зненацька пішов сніг. Навкруги все посіріло, спохмурніло.
— Стати іншою людиною — це звучить хороше, — сказав Гольт. — Але що ти розумієш під цими словами? Якою ти хочеш стати?
— Невибагливою, — відказала Ута і знов поклала голову йому на плече. — Хочу жити безтурботно, бути великодушною, позбавленою будь-якої пихи й зарозумілості, зневажати куль-туру й цивілізацію. Зневажати усяку власність. Хочу працювати й задовольняти свої потреби працею власних рук. Хочу чекати, спокійно, байдуже чекати.
— Чекати? Чого? — запитав Гольт.
Ута заплющила очі. Голос її бринів монотонно.
— Життя швидко минає. Його картини нестримно змінюють одна одну. Пори року з довгими ночами й короткими днями змінюються порами року з довгими днями й скороминучими ночами, і так рік за роком, десятки й сотні разів, знову і знову. Із-за гір насуваються снігові хмари, потім налітає фен, і повітря сповнюють пахощі отави. Альпійський дзвіночок проростає з-під землі, цвіте і в'яне, а люди — як це там говориться?.. — люди-мученики, пливуть і зникають в безодні забуття, мов потік, що вирує між скель. Глухар кльочить з року в рік, він нічого не знає про час, про який і ми нічого не знаємо. Усе життя — це мить. За вік однієї людини змінюється двісті поколінь польової миші. Життя ж двохсот поколінь людей ледве вистачає для того, щоб зірки в небесному просторі перемістилися тільки на одну сферичну хвилину. Ми розплющуємо очі лише для того, аби на якусь мить глянути на світ і тут же їх заплющити навіки. Життю настає кінець… — Помовчавши, вона додала: — «На нього я й чекатиму в глушині, за сімома горами».
8
Коли сани спустились в долину, гори, оповиті непроглядною темрявою ночі, вже потонули в мороці снігової віхоли. Попереду Гольт побачив вогні Фрейбурга. Йому здалося, що він пробудивсь від довгого сну. Гори Шварцвальда, казка зимового лісу, засніжені ялини, крижані каскади водоспадів, іскриста паморозь, відлюдний будиночок і дні, тижні, прожиті на пустельному березі озера, — усе це був сон. А ось тепер настало пробудження.
Фрейбург — це дійсність. Місто жило. На заметених щойно випалим снігом вулицях юрмилися люди. Гольта знову вразило те саме протиріччя, що так лякало й гнітило його колись: тут — нашвидку відбудовані готелі з розкішними ресторанами, шереги виблискуючих автомобілів окупантів, а там — руїни Старого міста, над вулицями якого одиноко височить неушкоджений кафедральний собор. Хустки й ватники переселенців — це тільки тло для уніформ французьких офіцерів і хутряних шубок їхніх дам.
Ці картини назавжди закарбовувалися в Гольтовій пам'яті. Він довгий час прожив осторонь від світу, та земля знай собі крутиться. Вночі, коли заметіль спустилася з гір у місто, Гольт усе ще стояв біля вікна у холодній, з голими стінами кімнаті якогось монастирського притулку і крізь пелену снігу дивився на яскраво освітлений фасад одного з готелів.