Темна вежа. Темна вежа VII

Так, поспішати потреби не було, жодної причини, чому він не міг спокійно оплакати останнього зі своїх мертвих. У голосі старого Короля не вчувалося ні тіні сумніву, коли він обіцяв, що Роланд швидше помре від старості, ніж торкнеться дверей Вежі. Звісно, вони з Патріком підуть, і Роланд вивчить місцевість, але вже зараз він розумів, що його ідея зайти з невидимого для старого чудовиська боку, а тоді обійти Вежу, була насправді сподіванням дурня. У голосі старого мерзотника не було ні крихти сумніву, навіть прихованого.

Але наразі все це не мало значення. Перед ним був ще один з тих, кого він убив, і єдина втіха, яку він міг з цього почерпнути, полягала в тому, що Юк був останнім. Стрілець знову лишився сам (не враховуючи Патріка, а стрілець підозрював, що Патрік мав імунітет від жахливої хвороби, яку ніс у собі Роланд, бо ж ніколи не належав до стрільцевого ка-тету).

«Я вбиваю лише рідних», — думав Роланд, гладячи мертвого пухнастика-шалапута.

А найболючіше було згадувати, як грубо він розмовляв з Юком минулого дня. Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували!

Він залишився, бо знав, що Роланд потребуватиме його? Що в найвідповідальнішу мить, коли настане час «не загубити штанів» (цей вислів теж, звісно, належав Едді), Патрік підведе?

Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Бо він знав, що то був його останній день і що смерть його буде страшною?

— Я думаю, ти знав і про те, й про те. — Роланд заплющив очі, щоб краще відчувати на дотик шубку. — Мені дуже шкода, що я так з тобою розмовляв. Я б віддав усі пальці на цілій лівій руці, аби тільки можна було забрати ті слова назад. Віддав би, усі до єдиного, правду кажу.

Але в цьому світі, як і в Наріжному, час плинув лише в одному напрямку. Зробленого було не повернути. І слів назад не забрати.

Роланд думав, що в ньому вже не залишилося гніву, що вся злість до останньої краплини перегоріла, та коли відчув на шкірі поколювання й зрозумів, що воно означало, то відчув, як у душі закипає нова хвиля люті. А ще холод прокрався в його втомлені, проте досі обдаровані руки.

Патрік його малював! Сидів під тополею, ніби нічого й не сталося, неначе хоробре маленьке створіння, варте десятьох — ні, сотні! — таких, як він, не померло на цьому самому дереві, рятуючи їх обох.

«Для нього це єдиний спосіб, — тихо і м’яко промовив Сюзаннин голос у надрах його свідомості. — Це все, що в нього лишилося, бо решту того, що він мав, у нього забрали: рідний світ, маму, навіть язик і ті мізки, що в нього були. Він теж сумує, Роланде. Він теж боїться. Просто для нього це єдиний спосіб заспокоїтися».

Поза сумнівом, усе правда. Але замість вгамувати гнів, правда його лише розпалила. Роланд поклав свій револьвер на землю (тепер він виблискував між двох троянд), бо тримати його під рукою в такому настрої нічого доброго не віщувало. Звівся на ноги, з наміром дати Патрікові прочухана, якого той запам’ятає на все життя, хоча б для того, щоб самому розрядитися. У голові вже крутилися перші слова: «Що, дурне хлопчисько, приємно тобі малювати тих, хто врятував твоє нікчемне життя? Тебе це розважає?»