Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
— Спиж та залізо міцніші за срібло та золото, — відповів Робб. — Саме таку корону з мечами вдягали старі Королі Зими.
— Дуже вона їм допомогла, коли прийшли дракони, хе-хе.
Схоже, князівське «хе-хе» тішило недоумка, який у лад йому хитав головою з боку в бік, теленькаючи короною та коміром.
— Пане королю, — мовив князь Вальдер, — ви вже пробачте моєму Аегонові його нечемність. Він має менше тями, ніж болотник Перешийку, і ніколи не стрічав короля. Це один зі Стевронових хлопчаків. Ми кличемо його Дзвоником.
— Пан Стеврон згадував про нього, пане князю. — Робб посміхнувся до простака. — Вітаю, Аегоне. Твій батько був хоробрий воїн.
Дзвоник задзвенів своїми дзвіночками і посміхнувся. З кутика рота потекла цівочка слини.
— Дарма ваша королівська милість витрачають на нього слова. Балакати з ним — усе одно, що з нічним горщиком. — Князь Вальдер перевів очі на інших гостей. — Бачу, пані Кетлін, і ви повернулися до нас. А з вами ще й хвацький лицар пан Едмур, переможець при Камінному Млині. Ой ні, вже князь Едмур, аби ж не забути. Ви ж бо п’ятий князь Таллі на моїй пам’яті — чотирьох я вже пережив, хе-хе. Десь тут є ваша наречена. Ви, мабуть, бажаєте на неї подивитися.
— Бажаю, пане князю.
— То подивитеся. Але вдягненою. Вона сором’язлива дівчинка, і цнотлива до того ж. Голою ви її не побачите аж до постілювання. — Князь Вальдер клекотливо засміявся. — Хе-хе, та не переймайтеся, вже скоро, зовсім скоро.
Він покрутив головою на всі боки.
— Ану, Бенфрею, приведи-но свою сестру, і то швидко, бо пан князь Таллі поспішали до неї аж із самого Водоплину.
Молодий лицар у вапенроку з чвертями вклонився і пішов, а старий обернувся знову до Робба.
— А де ж ваша молода, пане королю, га? Прегарна королева Джейна з Вестерлінів, господарів на Прискалку, хе-хе.
— Лишилася у Водоплині, пане князю. Надто втомилася від подорожей, щоб рушати у нову. Ми вже казали панові Риману.
— От мені не щастить, хоч сідай та плач! А я ж так сподівався уздріти її на власні слабкі очі. Та ми тут усі сподівалися, хе-хе. Хіба ні, пані дружино?
Бліда, худорлява пані Фрей, здавалося, аж перелякалася, коли до неї звернулися по відповідь.
— Т-так, так, пане чоловіку. Ми усі так прагнули п-показати свою вірність її милості королеві Джейні. Вона, м-мабуть, така гарна на вроду.
— Надзвичайно гарна, моя добра пані. — У Роббовому голосі залунав крижаний спокій, що нагадав Кетлін про його батька.
Старий або не почув відповіді, або вирішив не зважати на неї.
— Невже гарніша за моїх дівчаток, хе-хе? Бо як інакше могла вона лицем та статурою звабити його королівську милість на порушення своїх священних обітниць, га?
Робб зустрів докір з королівською гідністю.
— Знаю, жодні слова не зарадять справі. Але я прийшов сюди, щоб скласти вибачення за образи, завдані вашому шляхетному домові, та покірно прохати вашу князівську вельможність зглянутися на вашого короля.
— Вибачення, хе-хе. Пригадую, ви таки обіцяли їх скласти. Я старий, але таких речей не забуваю. Пам’ятаю, можна сказати, краще за деяких королів. Молоді — вони про все забувають, щойно побачать гарненьке личко та пару пружних цицьок, хіба ні? Та я теж був такий самий. Хтось скаже, що я й досі такий, хе-хе. Та вони помиляються, як помилилися ви. Все ж ви прийшли до мене залагодити справу. Гаразд, гаразд, але образили ви не мене, а моїх дівчаток — то саме їх ваша милість і мають просити про вибачення. Моїх юних дів — онде вони стоять. Погляньте, роздивіться.
Він майнув пальцями, зграйка дівоцтва відокремилася від стін і хутко вишикувалася перед помостом. Дзвоник теж почав був підводитися, весело теленькаючи дзвіночками, та пані Фрей прожогом ухопила недоумка за рукав і смикнула на місце.
Князь Вальдер почав називати імена.
— Моя донька Арвин, — вказав він на дівчинку років чотирнадцяти. — Ширея, наймолодша шлюбна дочка. Амі та Маріанна — онуки. Амі я видав за пана Баша з Семиструм’я, та Гора вбив того бовдура, і я отримав дочку назад. Оце Серсея, але ми її кличемо Бджілкою, бо її мати була з Чмеликів. Осьо ще онуки. Одна — Вальда, інші… теж якось звуться…
— Я — Мерія, пане дідусю, — мовила наступна дівчинка.
— Ти балакуче створіння, оце вже напевне. За Балакучкою — моя донька Тита. Потім ще Вальда. Аликс, Маріса… ти Маріса чи ні? Так я і думав. Вона не завжди буде лиса — то їй маестер зголив волосся, але божиться, що відросте. Оці близнючки — Серра та Сарра.