Джерело

Важкий погляд блукав кімнатою, зупиняючись на Рорковій постаті. Він подумав: «Ні, це не зумисне, не для того, щоб мене образити, він не може інакше — але ця його постава, цей вигляд людини, задоволеної життям»… І зненацька він усвідомив, що насправді ніколи не вірив, що людина може радіти самому фактові буття.

— Ти… такий молодий, Говарде… Такий молодий… Якось я сказав, що ти надто старий і серйозний… Пам'ятаєш, коли ти працював на мене у Франкона?

— Облиш це, Пітере. У нас все чудово і без спогадів.

— Це тому, що ти добрий. Зачекай, не треба супитися. Дозволь, я скажу. Я повинен дещо сказати. Знаю, що ти не хотів би про це згадувати. Господи, і я не хотів, щоб ти про це згадував! Я мусив був душевно приготуватися до цього, того вечора — до тих слів, що ти міг кинути мені в обличчя. Але ти нічого не сказав. Якби все було навпаки і це ти прийшов до мене — можеш собі уявити, що я зробив би чи сказав би? Ти не достатньо марнославний для цього.

— Чому ж ні? Я аж надто марнославний. Якщо ти обираєш це слово. Я ніколи не роблю порівнянь. Ніколи не думаю про себе у зв'язку з чимсь іншим. Я відкидаю навіть ідею вважати себе частиною чогось. Я абсолютний егоїст.

— Так. Ти такий. Але егоїсти інакші. І ти інакший. Ти найбільший егоїст і найдобріша людина з усіх, кого я знаю. І це звучить безглуздо.

— Можливо, самі ці концепції безглузді. Можливо, вони не означають того, що люди звикли в них вкладати. Але облишмо цю тему. Якщо хочеш поспілкуватися, поговорімо краще про те, що робитимемо. — Він відхилився і подивився у вікно. — Це буде он там. Та темна смуга — це ділянка для Кортландту. Коли все буде завершено, я бачитиму її з вікна. Вона стане частиною міста. Пітере, я колись казав тобі, як люблю це місто?

Кітінґ вихилив склянку.

— Гадаю, мені пора йти, Говарде. Мені… мені щось недобре сьогодні.

— Я зателефоную за декілька днів. Краще нам зустрічатися тут. Не приходь до мене на роботу. Не треба, щоб тебе там бачили — хтось зможе здогадатися. До речі, пізніше, коли я зроблю ескізи, ти їх скопіюєш у власній манері. Деякі люди можуть упізнати мій стиль креслення.

— Так… Домовилися…

Кітінґ підвівся, якусь мить нерішуче дивився на свій портфель, а потім підняв його. Він пробурмотів якісь нерозбірливі слова прощання, взяв свого капелюха й пішов до дверей, потім зупинився і знову глипнув на портфель.

— Говарде… Я приніс дещо, що хотів би тобі показати…

Він повернувся до кімнати і поклав портфель на стіл.

— Я не показував цього нікому. — Його пальці тремтіли, коли він відкривав замки. — Ані матері, ані Еллсвортові Тухі… Я хочу, щоб ти просто мені сказав, чи тут є щось…

Він простягнув Роркові шість своїх полотен.

Рорк почав розглядати їх, одне за одним. Дивився на них довше, ніж було необхідно. Наважившись підвести очі, він похитав головою, мовчки відповідаючи на запитання, що Кітінґ його не закінчив.