Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Князь Андрій неприємно засміявся, знову нагадуючи свого батька.
— А де ж він тепер перебуває, ваш шуряк, можу я довідатись? — спитав він.
— Він поїхав до Петер… а втім, я не знаю, — сказав П'єр.
— Ну, та це однаково, — промовив князь Андрій. — Перекажи графині Ростовій, що вона була і є цілком вільна і що я бажаю їй усього найкращого.
П'єр узяв в руки пачку паперів. Князь Андрій, наче згадуючи, чи не треба йому сказати ще що-небудь, або чекаючи, чи не скаже чого-небудь П'єр, застиглим поглядом дивився на нього.
— Слухайте, пам'ятаєте ви нашу суперечку в Петербурзі, — сказав П'єр, — пам'ятаєте про..?
— Пам'ятаю, — квапливо відповів князь Андрій, — я говорив, що пропащу жінку треба простити, але я не говорив, що я можу простити. Я не можу.
— Хіба можна це порівнювати?.. — промовив П'єр. Князь Андрій перебив його. Він різко закричав:
— Так, знову просити її руки, бути великодушним і таке інше?.. Так, це дуже благородно, але я не здатний іти sur les brisees de monsieur[553]. Якщо ти хочеш бути моїм другом, не говори зі мною ніколи про цю… про все це. Ну, прощавай. То ти передаси?..
П'єр вийшов і пішов до старого князя та до княжни Марії.
Старий здавався бадьорішим, ніж звичайно. Княжна Марія була така сама, як і завжди, але з-за співчуття до брата П'єр бачив у ній радість з того, що весілля її брата розладналося. Дивлячись на них, П'єр зрозумів, яке презирство і злобу вони мали всі проти Ростових, зрозумів, що не можна було при них навіть і згадувати ім'я тієї, яка могла на кого б там не було проміняти князя Андрія.
За обідом мова зайшла про війну, наближення якої вже ставало очевидним. Князь Андрій не замовкаючи говорив і сперечався то з батьком, то з Десалем, швейцарцем-вихователем, і здавався жвавішим, ніж звичайно — тією жвавістю, моральну причину якої так добре знав П'єр.
XXII
Цього ж вечора П'єр поїхав до Ростових, щоб виконати доручення князя Андрія. Наташа була в ліжку, граф був у клубі, і П'єр, передавши листи Соні, пішов до Марії Дмитрівни, яка цікавилася тим, як князь Андрій сприйняв звістку. Через десять хвилин Соня увійшла до Марії Дмитрівни.
— Наташа неодмінно хоче бачити графа Петра Кириловича, — сказала вона.
— Та як же, до неї, чи що, його повести? Там у вас не прибрано, — сказала Марія Дмитрівна.
— Ні, вона одяглася і вийшла до вітальні, — сказала Соня.
Марія Дмитрівна тільки знизала плечима.
— Коли це графиня приїде, змучила мене зовсім. Ти дивися ж, не говори їй усього, — звернулась вона до П'єра. — І лаяти її духу невистачає, така безпорадна, така безпорадна!
Наташа, схудла, з блідим і суворим обличчям (зовсім не присоромлена, якою сподівався бачити її П'єр), стояла посеред вітальні. Коли П'єр з'явився у дверях, вона заметушилася, очевидно вагаючись, чи підійти до нього, чи почекати його.
П'єр квапливо підійшов до неї. Він думав, що вона йому, як завжди, подасть руку; але вона, близько підійшовши до нього, зупинилася, важко дихаючи і мертво опустивши руки, цілком у тій самій позі, в якій вона виходила на середину зали, щоб співати, але з зовсім іншим виразом.
— Петре Кириловичу, — почала вона говорити швидко, — князь Волконський був вам другом, він і є вам друг, — поправилась вона (їй здавалося, що все тільки було і тепер усе інше). — Він казав мені тоді, щоб звернутися до вас…
П'єр мовчки сопів носом, дивлячись на неї. Він досі в душ! своїй докоряв їй і намагався ставитись до неї з презирством; але тепер йому стало так жаль її, що в душі його не було місця для докору.
— Він тепер тут, скажіть йому, щоб він прост… простив мені. — Вона замовкла і ще частіше стала дихати, але не плакала.
— Так… я скажу йому, — промовив П'єр, — але… — Він не знав, що сказати.
Наташа, видно, злякалася тієї думки, що могла виникнути у П'єра.
— Ні, я знаю, що всьому кінець, — сказала вона поспішно. — Ні, цього не може бути ніколи. Мене мучить лише зло, яке я йому заподіяла. Скажіть тільки йому, що я прошу його простити, простити, простити мені за все… — Вона затрусилася усім тілом і сіла на стілець.
Ще ніколи не спізнане почуття жалості переповнило П'єрову душу.
— Я скажу йому, я все ще раз скажу йому, — промовив П'єр, — але… я бажав би знати одно…
«Що знати?» — спитав Наташин погляд.
— Я бажав би знати, чи любили ви… — П'єр не знав, як назвати Анатоля і почервонів, згадавши про нього, — чи любили ви цю погану людину?
— Не називайте його поганим, — сказала Наташа. — Але я нічого, нічого не знаю… — Вона знову заплакала.
553
слідами цього добродія.