Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Готові, чи ні? — спитав Балага.
— Пускай! — крикнув він, замотуючи на руку віжки; і тройка пішла вибивати вниз Нікітським бульваром.
— Тпрру! З дороги, гей!.. Тпрру! — тільки лунали вигуки Балаги та ямщика, що сидів на козлах. На Арбатській площі тройка зачепила карету, щось затріщало, розітнувся крик, і тройка полетіла по Арбату.
Давши два кінці по Підновинському, Балага став стримувати, і, вернувшись назад, зупинив коней на перехресті Старої Конюшенної.
Ямщик зіскочив тримати коней за уздечки, Анатоль і Долохов пішли тротуаром. Підходячи до воріт, Долохов свиснув. Свист відгукнувся йому, і відразу по цьому вибігла покоївка.
— На подвір'я ввійдіть, а то, видно, зараз вийде, — сказала вона.
Долохов залишився біля воріт. Анатоль увійшов за покоївкою на подвір'я, повернув за ріг і вбіг на ганок.
Гаврило, величезний виїзний лакей Марії Дмитрівни, зустрів Анатоля.
— До пані, будь ласка, — басом сказав лакей, заступаючи дорогу від дверей.
— До якої пані? Та ти хто? — задихавшись, пошепки спитав Анатоль.
— Будь ласка, наказана привести.
— Курагін! Назад! — кричав Долохов. — Зрада! Назад! Долохов біля хвіртки, де він зупинився, боровся з двірником, який намагався замкнути хвіртку за Анатолем, що увійшов на подвір'я. Долохов з останньої сили відштовхнув двірника і, схопивши за руку Анатоля, який вибіг, шарпнув його у хвіртку і побіг з ним назад до тройки.
XVIII
Марія Дмитрівна, заставши заплакану Соню в коридорі, змусила її в усьому признатися. Перехопивши Наташину записку і прочитавши її, Марія Дмитрівна з запискою в руці увійшла до Наташі.
— Мерзотниця! Безсоромниця! — сказала вона до неї. — Слухати нічого не хочу! — Відштовхнувши Наташу, що здивованими, але сухими очима дивилась на неї, вона замкнула її на ключ і, наказавши двірникові пропустити у ворота тих людей, що прийдуть сьогодні увечері, але не випускати їх, а лакеєві — привести цих людей до неї, сіла у вітальні, чекаючи викрадачів.
Коли Гаврило прийшов повідомити Марію Дмитрівну, що люди приходили, але втекли, вона, насупившись, встала і, заклавши назад руки, довго ходила по кімнатах, обдумуючи, що їй робити. О дванадцятій годині ночі вона, намацавши в кишені ключ, пішла до Наташиної кімнати. Соня, ридаючи, сиділа в коридорі.
— Маріє Дмитрівно, пустіть мене до неї, ради бога! — сказала вона. Марія Дмитрівна, не відповідаючи їй, відімкнула двері і ввійшла. «Гидко, паскудно… в моєму домі, мерзенне дівчисько… Тільки батька шкода! — думала Марія Дмитрівна, намагаючись погасити свій гнів. — Хоч як трудно, а звелю усім мовчати і приховаю від графа». Марія Дмитрівна рішучими кроками увійшла до кімнати. Наташа лежала на дивані, закривши голову руками і не ворушилася. Вона лежала в тій самій позі, в якій залишила її Марія Дмитрівна.
— Гарна, дуже гарна! — сказала Марія Дмитрівна. — У моєму домі коханцям побачення призначати! А прикидатись нема чого. Ти слухай, коли я з тобою говорю. — Марія Дмитрівна торкнула її в руку. — Ти слухай, коли я говорю. Ти себе осоромила, як дівка найгірша. Я б з тобою те зробила, та мені твого батька жаль. Я приховаю. — Наташа не змінила положення, а тільки все тіло її стало скидатися від беззвучних, судорожних ридань, що душили її. Марія Дмитрівна оглянулась на Соню і присіла на диван біля Наташі.
— Щастя його, що від мене втік; та я знайду його, — сказала вона своїм грубим голосом. — Чуєш ти, чи ні, що я говорю? — Вона просунула свою велику руку під Наташине обличчя і повернула її до себе. І Марія Дмитрівна, і Соня здивувалися, побачивши Наташине обличчя. Очі її були блискучі й сухі, губи міцно стулені, щоки опустилися.
— Йдіть… від… мене… що мені… я… помру… — промовила вона, злим зусиллям видерлася від Марії Дмитрівни і прибрала попередню позу.
— Наталіє!.. — сказала Марія Дмитрівна. — Я тобі добра бажаю. Ти лежи, ну лежи так, я тебе не займатиму, і слухай… Я не говоритиму, яка твоя провина. Ти сама знаєш. Ну, та тепер уже батько твій завтра приїде, що я йому скажу? Га?
Знову Наташине тіло заколивалось від гіркого плачу.
— Ну, взнає він, ну, брат твій, наречений!
— У мене нема нареченого, я відмовила, — прокричала Наташа.
— Все одно, — говорила далі Марія Дмитрівна. — Ну, вони взнають, що ж вони, так залишать? Адже він, батько твій, я його знаю, коли він на дуель його викличе, добре це буде? Га?