Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
«От справжній мудрець, далебі! — подумав П'єр, — нічого не бачить далі теперішньої хвилини втіхи, ніщо не тривожить його, — і тому завжди веселий, вдоволений і спокійний. Що б я дав, щоб бути таким, як він!» — з заздрістю подумав П'єр.
У передпокої Ахросимової лакей, знімаючи з П'єра шубу, сказав, що Марія Дмитрівна просять до себе у спальню.
Відчинивши двері до зали, П'єр побачив Наташу, яка сиділа біля вікна з худим, блідим і злим обличчям. Вона оглянулась на нього, насупилась і з виразом холодної гідності вийшла з кімнати.
— Що сталося? — спитав П'єр, входячи до Марії Дмитрівни.
— Гарні справи, — відповіла Марія Дмитрівна. — П'ятдесят вісім років прожила на світі, такого сорому не бачила. — І, взявши з П'єра слово честі, що він збереже таємницю всього почутого від неї, Марія Дмитрівна розповіла йому, що Наташа без відома батьків відмовила своєму нареченому і що причиною цієї відмови був Анатоль Курагін, з яким зводила її П'єрова дружина і з яким Наташа хотіла втекти, у відсутності свого батька, щоб таємно повінчатись.
П'єр, піднявши плечі і роззявивши рота, слухав те, що говорила Марія Дмитрівна, не вірячи своїм вухам. Щоб наречена князя Андрія, яку він так палко любив, ця раніш мила Наташа Ростова, проміняла Волконського на дурня Анатоля, уже жонатого (П'єр знав таємницю його одруження), і так закохалася в нього, щоб погодитися втекти з ним? — цього П'єр не міг зрозуміти і не міг собі уявити.
Милий образ Наташі, яку він знав з дитинства, не міг поєднатися в його душі з новим уявленням про її підлість, глупоту і жорстокість. Він згадав про свою дружину. «Всі вони однакові», — сказав він сам до себе, думаючи про те, що не тільки на його долю припала печаль бути зв'язаним з гидкою жінкою. Проте йому до сліз жаль було князя Андрія, жаль було його гордості. І чим більше він жалів свого друга, тим з більшим презирством і навіть з відразою думав про цю Наташу, що з виразом такої холодної гідності щойно пройшла повз нього по залі. Він не знав, що Наташина душа була сповнена відчаю, сорому, приниження і що вона не винна була в тому, що неусвідомлений вираз спокійної гідності та суворості був на її обличчі.
— Та як повінчатися? — промовив П'єр на слова Марії Дмитрівни. — Він не міг вінчатися: він жонатий!
— Що далі то гірше, — сказала Марія Дмитрівна. — Гарний хлопчина! Ото ж мерзотник! А вона чекає, другий день чекає! Принаймні чекати перестане, треба сказати їй.
Почувши від П'єра подробиці одруження Анатоля, виливши свій гнів на нього лайливими словами, Марія Дмитрівна сказала П'єру, для чого вона викликала його. Марія Дмитрівна боялася, щоб граф або Волконський, який міг з хвилини на хвилину приїхати, взнавши справу, яку вона мала намір приховати від них, не викликали на дуель Курагіна, і тому просила наказати від її імені його шурякові виїхати з Москви і не сміти показуватись їй на очі. П'єр обіцяв їй здійснити її бажання, тільки тепер зрозумівши небезпеку, що загрожувала і старому графові, і Миколі, і князеві Андрію. Коротко і точно виклавши йому свої вимоги, вона випустила його у вітальню.
— Дивися ж, граф нічого не знає. Ти удавай, наче тобі нічого не відомо, — сказала вона. — А я піду сказати їй, цю чекати нема чого! Ти залишайся обідати, коли хочеш, — крикнула Марія Дмитрівна до П'єра.
П'єр зустрів старого графа. Він був збентежений і засмучений. Цього ранку Наташа сказала йому, що вона відмовила Волконському.
— Біда, біда, mon cher[549], — сказав він до П'єра, — біда з цими дівками без матері; уже ж я так жалкую, що приїхав. Я з вами буду одвертим. Чули? Відмовила нареченому, нікого нічого не спитавши. Щоправда, я ніколи з цього сватання дуже не радів. Правда, він гарна людина, але що ж, проти батькової волі щастя не було б, а Наташа без женихів не залишиться. Та все ж довго вже так тривало, та й як же це без батька, без матері, такий крок! А тепер хвора, і бог знає що! Погано, графе, погано з дочками без матері…— П'єр бачив, що граф дуже занепокоєний, намагався перевести розмову на іншу тему, та Ілля Андрійович знову повертався до свого горя.
Соня з тривогою на обличчі ввійшла до вітальні.
— Наташа трохи занедужала; вона у своїй кімнаті і бажала б вас бачити. Марія Дмитрівна в неї і теж просить вас.
— До речі, ви ж дуже дружні з Волконським, мабуть, що-небудь переказати хоче, — сказав граф. — Ах, боже мій, боже мій! Як усе добре було! — І, взявшись за рідкі сиві виски, граф вийшов з кімнати.
549
любий друже,