Чарівниця з острова Гроз
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-617-540-766-0
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівниця з острова Гроз». Краткое содержание книги:
— Ти чаклун? Не сміши! З чого ти взяв?
— Сама посуди, якби я щось гарне зробив, а то ураган і зламана нога. А тут іще книжки такі, як на зло, до рук ідуть. Що як я справді стану не чарівником, а чаклуном? Дід із мене шкуру спустить і не подивиться, що я вищий за нього вимахав.
— Тоді забудь про ці книжки та й годі. Ніхто тебе силоміць не змушує читати їх.
— Легко сказати — забудь. Тут таке діло… Я хочу потрапити на острів Гроз, а для цього мені обов'язково треба зробити яке-небудь чудо.
— Що воно за острів? — жваво зацікавилася дівчина.
Прошко, не криючись, повідав про чудесний острів, де живуть чарівники. Слухаючи його розповідь, Маріка згадала про острів, який являвся їй у снах.
— Я б також хотіла там побувати, — мрійливо сказала вона.
— А почаклуймо разом, — пожвавився Прошко.
— Так я ж нічого не вмію.
— Ну й що? І в мене виходить не все. Уяви, якби ти раптом стала чародійкою!
— Смієшся?
— Аж ніяк. Мені також голоси не відразу явились. Жив собі й не знав, що я ясновидець. А ти хотіла б стати чарівницею?
— Хто ж не хоче! Промовив заклинання — і ніяких напастей, — зітхнула Маріка.
— А чого б ти побажала щонайперше?
«Щоб у мене закохався Гліб», — подумала Маріка, а вголос мовила:
— Яблучний пиріг із корицею.
— Навіщо ж задля цього вдаватися до чаклунства? Це бажання може виконати будь-який трактирник, — несподівано пролунав незнайомий голос.
Прошко з Марікою заклякли. В кімнаті Агнеси вони були не самі.
Глава 12
Посланець острова
У Прошка душа втекла у п'яти. Погане передчуття збувалося. Недарма з самого початку в чорному замку він почувався ні в сих ні в тих. Хлопчина обережно виглянув із-за дверей, та так і завмер на порозі. Дотепер йому не доводилося стикатися з примарами. Він знав про привидів, вовкулаків, домових та іншу погань тільки за розповідями, та одна річ — слухати балачки про них біля печі, а інша — побачити наяву. Від страху Прошко зблід. На носі та щоках іще виразніше проступили веснянки.
Маріка навшпиньках прокралася до дверей і також завмерла у здивуванні. У бронзовому канделябрі горіли свічки, освітлюючи постать у довгому білому балахоні. Одначе на цьому схожість незнайомця з примарою закінчувалась. Його навряд чи можна було назвати безтілесним. Він був високий і широкоплечий, а під складками вільного одягу вгадувалися міцні, сильні мускули. Лице чоловіка залишалося в тіні.
— Не бійтесь, я не завдам вам зла, — сказав незнайомець.
Голос його звучав спокійно та привітно, але дивний спосіб з'являтися до людей не налаштовував на дружню бесіду.
— Хто ти? Примара, що охороняє замок? — запитала Маріка, оговтавшись першою.
Їй доводилося потрапляти й не в таку халепу. На своєму короткому віку дівчина не раз стикалася з мешканцями світу тіней, тому незнайомець не викликав у неї, як у Прошка, побожного жаху.
— Я не привид. Я посланець. Для одного з вас у мене є добра вість, — відповів незнайомець.
— Це не найбільш підходяще місце для добрих вістей, — мовила дівчина.
— Добра вість завжди до ладу.
— Тоді чому ти ховаєш обличчя?
— Обличчя — не відображення души. Та якщо ви наполягаєте...
Незнайомець відступив так, що полум'я свічки освітило його обличчя. Воно було моложавим, без єдиної зморшки, хоча в коротко стриженій бороді поблискувала сивина.
Мало-помалу Прошко також оговтався від переляку. Хлопець і дівчина вийшли з потайної кімнати.
— Тебе звати Прохор? — незнайомець звернувся до Прошка, лише побіжно глянувши на дівчину.
Зосим не бачив Маріку чотири роки. За цей час вона підросла і стала красунею. Він відчував на собі допитливий погляд її чорних очей і тремтів од страху. Він боявся, що чари забуття можуть розвіятись і до неї повернеться пам'ять. Це був ризик, на який доводилось іти.
— Здається, нещодавно через тебе здійнявся ураган? — вів далі Зосим, дивлячись Прошкові у вічі.
У хлопчини пересохло в горлі. Він і без того ніяковів перед незнайомцем, а тут зовсім розгубився. Заперечувати не мало сенсу. Судячи з усього, посланець був не простим смертним, якому можна морочити голову. Настав час розплати за свої магічні досліди. Викликати ураган у королівському палаці — не жарт. Прошко хотів кивнути у відповідь, але шия ніби закам'яніла. Зібравшись з духом, він видихнув:
— Я не навмисне. Так вийшло.
— Тобі не потрібно переді мною виправдовуватись. Я прийшов не для того, щоб судити. Мені стало відомо, що придворний астролог шукає для тебе наставника.