Відьма

У готельному барі запала мертва тиша. Стів поглянув на мобілку й зауважив, що вже чверть на четверту. Беммі тремтіла й ридала в обіймах Берта, решта присутніх зніяковіло роздивлялися власні ноги.

— Берте, я не хочу повертатися у той будинок, — голосила Беммі, — я ніколи більше не хочу туди повертатися!

— Не плач, тобі не треба туди повертатися, — хрипко промовив Берт і звернувся до Гріма. — Знаєте, що, ми обоє неабияк засмучені. Щиро дякую, що ви замовили для нас оцю кімнату в готелі, але гадаю, ми з дружиною не залишимося у Блек-Спрінзі жодної зайвої хвилини. В нас є ціла купа запитань, але з тим можна почекати. Якщо моя дружина зможе вести машину, то ми переночуємо у друзів на Мангеттені. Якщо ж ні, поїдемо на таксі до Ньюбурга і знімемо там кімнату в мотелі.

— Я не вважаю, — почав було Піт, але Берт не дав йому вставити ані слова.

— Вже завтра я викличу ріелтора. І я… шкода, що ви мусите жити з усім цим, але… то не для нас. Ми їдемо звідси.

— Боюсь, цього не станеться, — м’яко заперечив Піт. Наразі, як зауважив Стів, навіть Піт не мав мужності дивитися на подружжя.

— Що ви маєте на увазі? — нарешті прислухався до нього Берт.

— Ви раніше говорили нам: «ваш» сільський привид і «ваша» відьма. Мені дуже прикро, що я мушу вас засмутити, але боюся, що, починаючи з цього вечора, це й ваша проблема теж. Вона вас звідси не випустить. Тепер ви теж жителі Блек-Спрінга. А це означає, що прокляття відтепер висить і над вами.

Запала така гнітюча тиша, що її зміг порушити лише Роберт Грім:

— Ласкаво просимо додому, — крива посмішка спотворила йому обличчя. — В нас є скільки завгодно чудових міських ярмарків.