Відьма

— Не можу повірити!

— Підозрюю, що й сам президент нічого не знає. Раніше — так, влада це знала. Починаючи з Джорджа Вашингтона й закінчуючи Авраамом Лінкольном, президенти повинні були знати про те, що тут коїться, адже з архівів відомо, що вони навідувалися до Блек-Спрінга. У 1802 році було засновано Військову академію США у Вест-Пойнті, щоб допомогти нам із прикриттям. Точно не пам’ятаю, але, певно, десь наприкінці Громадянської війни довіра до Пойнту зросла настільки, що йому надали ексклюзивну владу в Блек-Спрінзі. Ймовірно, за наказом самого старигана Лінкольна. Бо то дуже вже тонка справа. А пізніше, коли регіон почав розвиватися і ризик витоку інформації зріс, зорганізувалися й ми. Стали справжніми профі. Так народилась ОСКВ.

— А це що таке?

— Це — ми. Спостерігачі за привидами. Ми ховаємо відьму від чужих очей.

Берт подивився на Гріма, намагаючись усвідомити почуте:

— І що означає ця назва?

— Це абревіатура, що залишилася з давніх часів: «Організація зі спостереження і контролювання відьми». Зараз вже мало хто про неї пам’ятає, більш звична назва — Відьмоконтроль. Головне — те, що ми робимо. Там, у Пойнті, нам дозволяють працювати самостійно, але ми посилаємо нагору звіти, аби вони тільки були задоволені. Отже, в нас є на кого зіпертися, коли мусимо перекривати дороги або коли потрібно замовити слівце перед керівництвом заповідника. А як же, думаєте, інакше ми змогли б тримати усе в таємниці? Можна розставляти які завгодно декорації, але на все потрібні гроші й цілковита таємність. Пойнт налаштований на те, щоб зберігати статус-кво, бо вони просто не уявляють, що робити з усією цією чортівнею, окрім як ховати її від широкого загалу та від іноземних розвідок. Контролю нема — то все безсовісна брехня. Вони там просто в штани наклали. Якби тільки їхня воля, вони б огородили нас височезним парканом і створили б на цій землі таку собі резервацію. Але ж тоді їхні руки будуть заплямовані кров’ю трьох тисяч людей — саме стільки загинуло 11 вересня 2001 року. Тому наші очільники вирішили проводити політику стримування. Допоки не буде знайдено рішення — а біс його знає, яким воно взагалі може бути, — тут має тривати нормальне життя, а за те, що ми засупонили собі роти, нам платять із таємної статті у держбюджеті, яку майже неможливо відстежити.

— Питання іміджу, — сказав Піт. — Коли в тебе на шиї бородавка, доводиться носити високий комір.

— Боже мій, — тихо сказав Берт Делароса. — І невже ніхто ніколи не пробував відкрити їй очі?

— Тільки раз, — відповів Піт після довгої мовчанки. — Хоча навіть це їм не вдалося. То було у 1967 році з ініціативи підрозділу військової розвідки у Пойнті. Тривалий час нічого не відбувалося, й люди почали сумніватися в тому, чи дійсно Катаріна становить для них таку вже загрозу. У самому місті почалися балачки про те, що люди лише хочуть її зрозуміти та, бачте, дати їй щось. Якраз як ось Беммі сказала: може, вона лише хоче, щоб її почули. Той дослід записали на плівку. Роберте, може, покажеш їм його?