I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7863-77-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман». Краткое содержание книги:
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.
Перевіривши заряд акумуляторних батарей, оператор-журналіст закинув на плече вірну бетакамку, спустився униз і усівся в холі, чекаючи, поки польська курва закінчить сніданок. Прикинув, якщо вона не з’явиться через п’ять хвилин, то просто зайде до ресторану й зчинить скандал.
Проте Сінді з’явилася раніше. Вийшла з ресторану, на ходу припудрюючи свій охайний, трохи кирпатий напівслов’янський ніс. Сама була з Франкфурта-на-Одері — невеликого містечка на кордоні з Польщею. Типова східна німкеня зі значною домішкою польської крові, що народилася в НДР. Безвідповідальна, вульгарна дівка двадцяти восьми років.
Вернер відверто недолюблював східняків, які після падіння Берлінської стіни, мов ті мухи на мед, зліталися на високі зарплати до заможніших міст Західної Німеччини. Зрештою, носик у Сінді був нічого, але для Вернера ненависний.
— Ну що, я готова, — наївно кліпнула довгими нафарбованими віями.
Він насилу стримався. Коли б не був такий делікатний, ударив би навідліг словами: «Ах ти, блядюго чортова, гадаєш, переспала з генеральним директором каналу і тепер можеш права качати? Хіба забула, що не маєш спеціальної освіти? От хто ти за фахом? Манекенниця? Хе! Манекенниця на телебаченні — то не професія, затям це!».
Натомість стримано промовив:
— Окей, ходімо...
Журналісти каналу «Мюнхен ТВ» мали на фестивалі VIP-акредитацію.
В їхні професійні обов’язки входило щодня надсилати трихвилинні сюжети для випуску вечірніх новин і один раз на тиждень готувати розлогий сюжет про найцікавіші події Единбурзького фестивалю для недільної програми «Мистецький світ».
Усівшись в орендований темно-синій «BMW», журналісти рушили до центру.
Сінді припаркувала авто неподалік Північного мосту. Довго шукали вільне місце, а коли вийшли з машини, Вернер завбачливо подивився убік перехрестя, чи, бува, не стояв там знак «Зупинку заборонено». Знака не було. Піднявшись довгими сходами, вони вибрались на Роял Майл.
— Диви, які живописні чувачки, — Сінді вказала на дві невисокі постаті, вдягнені у савани мерців, що стояли біля «Відьомського джерела» (є в Единбурзі таке місце, неподалік якого в Середньовіччі палили відьом). В одного на грудях висіла табличка «Black death», а інший тримав на жердині чорного прапора. Дитячими голосами мерці виспівували тужливу пісню:
— Це, певне, підлітки переспівують старий шотландський фольклор, — зауважив ерудований Вернер.
— Який ти розумний, — покепкувала з нього Сінді, й оператору нестерпно захотілося зацідити їй кулаком у вухо. — Вмикай камеру, працюватимемо. Хай, хлопці, — звернулася до привидів англійською, — наскільки я зрозуміла, ви співаєте шотландські фольклорні пісні? Розкажіть, коли можете, про їхнє походження?
— Це не фольклор, — тонким голосом озвався з-під каптура один з привидів. — Це пісні з того світу.
— Так уже й з того? — засміялася тележурналістка, демонструючи світу ряд бездоганних білих зубів. — А ви що, діти, ха-ха-ха, були на тому світі?
— Авжеж. Можемо й тобі влаштувати подібну екскурсію. Хочеш?
— Та ні вже, дякую за пропозицію, — журналістка засміялася й стрільнула очима в об’єктив камери, коментуючи ситуацію. — Зрештою, в Единбурзі під час першого дня фестивалю можливо все, адже за легендою нечисть з усього світу отримує право один раз на рік відвідати Землю у денний час і взяти участь у святковій ході, яка розпочнеться рівно о півдні.
— А ти не така вже дурна, як можеш здатися на перший погляд...
— Тільки даремно ти, ги-ги, жерла з ранку ті смажені ковбаски...
«Звідки вони знають про ковбаски», — здивовано подумала про себе журналістка, поцікавившись:
— Це чому?
— Через коров’ячий сказ. Незабаром і в Європі буде пошесть. Першою в Німеччині помре корова на ім’я Сінді, тебе ж теж Сінді звати, чи не так?
Тепер уже прийшов час сміятися Вернеру.
Нарешті хтось влучно і в вголос висловив те, про що він потайки думав увесь ранок.
«Корова Сінді, — іржав оператор, припинивши зйомку і хапаючись вільною рукою за живіт. — Оце так насмішили».
— Ви що дійсно нічого не чули про коров’ячий сказ? — здивовано поцікавились у журналістів підлітки у каптурах.
— Не чули, — холодно відрізала журналістка й, показово повернувшися до привидів спиною, рішуче смикнула оператора за рукав, — припиняй свої сміхуйочки й ходімо далі.
— До зустрічі на тому світі... — недобре якось зареготали малолітні придурки й знову почали співати тужливу сагу, на цей раз про Cu Sith — собаку-привида, зустріч з якою віщує людям недалеку смерть.
Після невдалої прогулянки по Роял Майл журналісти з «Мюнхен ТВ» спустилися на Мідл Лотейн, аби трохи познімати біля собору Святого Андрія. Саме тут Сінді зробилося зле.
— Щось у голові паморочиться і в жар кидає, — важко дихала вона, присівши на кам’яну лаву біля стіни собору.
— Може, «швидку» викликати? — абсолютно щиро поцікавився Вернер, наляканий її спітнілим чолом і вкрай блідим обличчям.
— Не треба, зараз пройде... — потому знепритомніла, завалившися тілом на лаву.
Коли ж за двадцять хвилин, прорвавшись крізь усі затори на місце прибули лікарі, з рота Сінді скапувала на лаву біла піна, а по обличчю раз у раз пробігала зсудомлена гримаса.
«Тиск шістдесят, пульс слабий — сто сорок ударів на хвилину. Ми втрачаємо її, готуйте реанімацію».
Вернер дивився на лікарів здивовано. Це в голові не вкладалося, адже зовсім нещодавно він був готовий порвати курву на шмаття, аж ось цю бліду красиву жінку вже вантажать на ношах до карети «швидкої допомоги».
«Що життя людське — сон», — пригадалося щось із Шекспіра.
Коли ж машина, увімкнувши сирену, покотила геть, він схопився за голову: «Що за чорт? Привиди казали про якісь ковбаски... Звідки знали? Свідоме отруєння німецьких журналістів? Це сенсація!»
З камерою навперейми, спритний оператор чкурнув назад до «Відьомського джерела», сподіваючись застати малих покидьків на місці. Та біля джерела вже стовбичила екзотична парочка: якась синюшна дама та джентльмен, схожий на жабу. Здається, вони удавали жебраків з України, смішно пародіюючи їхню манеру випрошувати у перехожих гроші.
— Контрафактною горілкою не цікавитесь, по п’ять фунтів за пляшку... — утаємничено спитав у Вернера джентльмен-жаба, привабливо дзеленькнувши пляшками в поліетиленовому пакеті.
Подумавши, «щось тут нечисто», Вернер відійшов убік, потайки увімкнувши камеру, яка чітко зафіксувала момент, як жаба передає пляшку контрафактної горілки чоловіку у формі капітана королівських бомбардирів.
І тільки після того він рушив туди, де годину тому вони із Сінді припаркували орендований темно-синій «BMW».
Машини на місці не було.
«Що за чорт?» — брутально вилаявся оператор, роздивляючись під ногами яскраво-жовту смугу «зупинку та стоянку заборонено». Дорожня розмітка в Шотландії має свої особливості.
Увечері на телевізійний канал, з яким співпрацювали журналісти з Мюнхена, зателефонували з лікарні й сповістили про те, що Сінді понад п’ять хвилин знаходилася у стані клінічної смерті, спричиненою невідомою вірусною інфекцією, походження якої наразі з’ясовується.