I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7863-77-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман». Краткое содержание книги:
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.
— Що ви ка... — тільки й устиг поцікавитись молодик, як з-за рогу Ганновер-стрит, явно порушуючи правила, вискочив на шаленій швидкості величезний червоний «Рейндж Ровер».
Молодик був смикнувся вбік, намагаючись від нього ухилитися. Але інстинкт європейця, призвичаєного до правобічного автомобільного руху виявився фатальним в умовах Единбурга.
Замість порятунку чоловік сам стрибнув прямо в пащу лютої смерті.
Його голова горіхом тріснула під важким колесом елітної автівки, що перемолола тендітного французика, наче фарш, виплюнувши з-під задніх коліс лише безформенну криваву масу.
Здалося, зойкнула вся вулиця, а потім запанувала дика тиша. Тільки й чути було, як годинник на вежі залізничного вокзалу пробив десяту годину ранку.
— Жі-і-і-і-іль! — прорізав тишу істеричний жіночий крик.
— Ходімо звідси, Ніколя, — смикнула жабу за руку синюшна пані, коли здалеку почулося високе завивання поліцейської сирени.
Глава сьома
Вікна старовинного готелю «Балморал» виходили на Принцес-стрит. Саме там у п’ятсот шістнадцятому номері три дні тому оселився художник-концептуаліст Брайан Вуд, чиї роботи експонувалися на виставці «Private view», яку представляла галерея Саатчі в рамках підтримки реконструкції колишнього дитячого будинку Діна.
«Молоді британські художники», що наприкінці 1980-х наробили в Лондоні галасу зі своїми проектами, здається, потроху ставали класиками. Серйозні колекціонери все частіше купували в них роботи, а пропозиції про співпрацю сипалися з усього світу.
«Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома» — саме так називалася робота Даміана Хьорста[3], яку той представляв в Единбурзі.
Після всесвітньовідомої акули у формальдегіді, що її художник явив світу п’ять років тому, ця розітнута навпіл свиня у двох ракурсах здавалася жалюгідним відгомоном монументального твору зразка 1991 року.
Здається, вони схибились на грошах. Усюди тільки й розмов: хто в кого за скільки купив і хто кому за скільки продав? Треба віддати Саатчі належне, він вдало капіталізував свою колекцію.
Учора особисто прилетів до Единбурга, влаштувавши для преси і журналістів шикарне пре-паті в конгрес-холі готелю «Балморал», у якому й зупинився разом із художниками, оплативши їхнє перебування тут.
Майже п’ятсот фунтів на добу — саме стільки коштував номер Брайана — прекрасний комфортабельний сьют з вікнами, що виходили в бік інформаційного центру фестивалю.
«Кожного разу, коли я докурюю цигарку, то думаю про смерть» — саме так у вчорашньому інтерв’ю Хьорст відповів на запитання німецької журналістки про те, чому в його роботах так багато мортальних мотивів.
«Що цей вискочка знає про смерть?»
Брайан випростав руку з-під ковдри і потягнувся за пачкою червоного «Мальборо», що поруч із повною смердючих недопалків попільничкою лежала на тумбочці, розповсюджуючи довкруж себе канцерогенний запах затхлого тютюну.
Учора художники догулювали після презентації саме в його номері, геть заваленому о цій порі порожніми пивними та винними пляшками, коробками з-під піци, паперовими стаканчиками, брудними рушниками, якими витирали розлите на журнальному столику червоне вино.
— Трейсі, подивись, яка шикарна інсталяція може вийти, — кричав п’яний Брайан, навалюючи гори сміття біля ліжка у спальні, на якому попросилася відпочити геть укурена художниця турецько-циганського походження Трейсі Емін, що в минулому році стала відома завдяки інсталяції «Усі, з ким я переспала з 1963 по 1995 роки».
Звичайний намет, розписаний ізсередини іменами колишніх і нинішніх коханців, привернув увагу арт-критиків.
— За правильно спромоутовані місячні цієї корови Трейсі згодом можна буде виручити в десять разів більше, ніж за роботи Пікассо чи Далі разом узятих, я вам це гарантую, от побачите... — цинічно сміявся Саатчі на журналістському пре-паті.
Трейсі удавано шкірилась, манірно закочуючи очі, ковтала алкоголь декалітрами й потайки бігала курити косяки в парк навпроти, аж поки не обдовбалася всмерть.
— Та й взагалі минули ті часи, коли художник отримував визнання після смерті. Сучасні Ван Гоги мають отримати свої гроші і визнання ще за життя. Хто цього не прагне — той тупак і невдаха! — не вгамовувався епатажний галерист.
Розходитись почали десь близько третьої ночі.
У номері лишився хіба що старовинний друг Брайана, Шон Деррік — типовий альфа-самець з бичачою шиєю, що з легкістю зняв на презентації німкеню-журналістку на ім’я Сінді і пер її у спальні, аж поки до них у ліжко нагло не увірвалася укурена Трейсі, яку джентльмени мусили особисто віднести в номер о пів на четверту ранку.
Залишившись удвох, друзі нарешті змогли в тиші сісти, налити по бокальчику білого і погомоніти про життя.
У свій час Шон був найкращим малювальником у коледжі і з легкістю отримував премії на різних конкурсах з академічного малюнка.
— Але справжні художники-ремісники виявилися нікому не потрібними, — бідкався він, заїдаючи біле вино сирними паличками. — Зараз заробляю собі на життя у тату-салоні, але виставок уже не мав років п’ять. Усі тільки й вимагають епатажу, провокацій, трешу, щоб лезом по оку, як у Бунюеля. А я не хочу, як у Бунюеля, я хочу як у Леонардо чи Вермеєра. Я навіть теж перформанс придумав, прямо сьогодні зранку піду й намалюю на асфальті Леонардову Мону Лізу. Поставлю відеокамеру і спостерігатиму, як діятиме натовп. Чи швидко він затопче її обличчя своїми ногами? Як тобі ідея, адже натовпу загалом насрати на мистецтво?
— Шоне, у мене СНІД...
— Йоптить, як ти сказав?
— Тиждень тому підтвердились аналізи. Якась хєрня. Лікарі запевняють, що інфікований я був дуже давно, але СНІД, то така зараза, що може явно не проявлятися роками, а потім бац — і готово! Кажуть, якщо лікуватимуся, протягну декілька років. Але мені не хочеться «тягнути», повільно вмираючи під удавано співчутливі коментарі наших спільних друзів.
— Це ж ти підказав Даміану ідею з акулою? Тільки чесно?
— Так, це було ще на першому «Freeze» у 1988-му. Я навіть згодом дав йому номер майстерні, де виготовляли велетенські акваріуми і придумав назву: «Фізична неможливість смерті у свідомості живого». Бо цей Хьорст, лише вдалий шоумен, позер і фуфлижка, що вміє водити дружбу з потрібними людьми й вправно будувати публічні промо-стратегії. Ти чув, що він учора заявив? Можете вважати, що ваша виставка не відбулась, якщо про неї не почули принаймні кілька мільйонів людей, а саму виставку не відвідала сотня тисяч. Він узагалі останнім часом збожеволів на темі грошей. Знаєш, яка в нього заповітна мрія? Втюхати комусь свій треш за мільйон доларів. Саме «втюхати» і саме за мільйон — от основний концепт усього сучасного мистецтва. І таких дебілів у світі стає все більше й більше, які готові викладати шалені бабки за обісрані простирадла та використані жіночі прокладки. Мені здається, світ збожеволів.
— Це так і є, друже... Але звідки взялася хвороба, ти знаєш?
— Тільки нікому не кажи...
— Клянуся, — Шон щиро приклав руку до серця.
— Ми з Меплторпом були коханцями. У вісімдесят восьмому робили велику виставку в Гагосяна[4] в Нью-Йорку і цей старий поц почав учащати до нас у гості. Якось заманив до себе в майстерню, де ми обдовбились кокаїном і він мене трахнув. Після того випадку ми ще декілька разів зустрічалися. А після його смерті я зав’язав. Зробив тоді аналізи. Але все було в порядку. І от тепер така хєрня... Схоже, дійсно натуралам у мистецтві приходить кінець. Звідусіль тільки й чуєш, «визнай свою нетрадиційну орієнтацію публічно», влипай у скандали, бо станеш нецікавий публіці, роби шоу... Ну що ж, хочуть шоу, вони його отримають...
— Що ти задумав?
— Та таке... Прийде час — дізнаєшся...
«Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».
Докуривши цигарку, Брайан уже вкотре за сьогоднішній ранок пригадав дитячий віршик, який наспівував своїй маленькій донечці, коли вони з дружиною ще були разом:
3
Даміан Хьорст — англійський митець, на сьогодні є найбагатшим у світі художником.
4
Ларрі Гагосян — впливовий американський арт-дилер і галерист.