Майже ніколи не навпаки

Ворожба — це коли чарівне зілля збираєш точно в одному місці й в один час;

коли змішуєш-колотиш та на вогні його припікаєш;

коли з мерця знаки крадеш,

пиття з них робиш,

а потім людям голову дуриш.

Оце є мольфарство.

А вона не знає примівництва.

У Мариньки знаття, а не ворожба.

І тільки в час гойдання на хітанці,

і тільки, коли з нею прабабусина хустка.

Тільки тоді Бог їй відкриває.

Скільки в неї було хітанок по всіх їхніх безмежних горах — а говорить з нею одна, оця, що тепер коло хати.

Колись Кирило робив Мариньці гойданки в Бочкові мало не коло кожної стежки. Стеше три-чотири яворові чи ясенові стовбурці, зв'яже їх між собою, тоді з двох боків приладнає мотуззя чи пагони дикого винограду, зачепить у смерічку чи бучок — і гойдає свою Мариньку попід небеса, аж дух їй затинає: лячно! А тоді всядеться на землю, припаде до Мариньчиних колін обличчям — і щось шепче їй… шепче… а далі пестить коліна… та примовляє чудними словами… ніби ворожить.

Вона тоді глухне начисто. Лиш чує, як бухкає кров у скроні та в серце. А те, дурне, калатає — чимдуж штовхає Мариньку в Кирилові обійми. І вона, майже безтямна, ніби напоєна матриганом, {{ Матриган (діал.) — золотий корінь. }} і собі зсувається на землю — та так і падають, обоє, в мох чи зіпріле листя. Губи їм шурхотять від спеки, сухо ковзаючи по губах та обличчі; квапливі руки переймають одна одну, наче змагаються, хто перший встигне перехопити іншого та міцніше притиснути до себе; очі їм сліпнуть від небачених розкошів звуків і запахів, та ще безсоромної наготи молодого тіла.

А коли вже награються обоє до змори, коли віддихаються та трішки подрімають у тіні, Кирило, як іще має час, — плете їй хітанку з самого дикого винограду. Сидить, спершись плечима до дерева, насвистує весільну співанку та радісно пальцями орудує.

І дивися — за мить літає гойданка з Маринькою понад дерева,

та гойкає подобріла дівка в довколишню тишу,

та тішиться несказанному своєму щастю.

«Так само будеш плести нашим дітям колиску?» — питає тоді Маринька, заважаючи Кириловій роботі своїм цілуванням-обніманням.

«Ти моя цісарівна… — тепер уже поважно відповідає на те Кирило. — Цісарівні будуть плести колиску найкращі плетінники. А я тобі буду плести самі гойданки. І сам буду тебе колисати в них. Бо цісарівну ніхто не може колисати, крім цісаря».

Ой, колисати… Він її перевертає горілиць у сіно в Іванцевій колибі, ніби й справді крутить на хітанці, — а під нею розступається земля. Лиш тільки що не поглинає в себе, бо й земля, певно, жаліє Мариньчине серце, що знову тріскає зараз від радості й млості. Агов! Де тота гойданка, що розгойдала-розкалатала серце, як дзвін, і не спиняє, і не притишує — лиш тільки розпалює, як ондечки Кирило розпалює посеред колиби пахучу ватерку, а між ґонтами даху шаленіє літня гроза.

Та пугач пугиче десь у кроні бука.

Та чиясь непримиренна й по смерті душка шастає попід стінами колиби.