Майже ніколи не навпаки

розклала довкола себе кукурудзяні шульки, {{ Шульок (діал.) — качан. }}

на коліна висадила кошик —

і з-під прудких її рук посипалося жовте золото кукурудзяних зернят.

Але він також знає, що прудкіші від рук Петрунині очі незмигно завмерли зараз на подвір'ї Павла Чев'юка. А там Доця з котримось із дітей винесла в сад на руках Дмитрика, загорнутого у вовняний килим чи джергу, {{ Джерга (діал.) — різнокольорова вовняна ковдра. }} поклала в тінь під горіхами — та й потекла собі до безконечних хатніх роботів, раз по раз навідуючись до нього як не з кухлем молока, то з мисочкою теплого борщику.

Доця годує Дмитрика, потім гладить долонею його чоло — і знову йде до роботи.

А Петруня, не відриваючи рук від ненависної їй кукурудзи, ковтає на горищі сльози, вслухаючись, чи не піднімається сходами Йван.

Ось так і живуть вони, кожен зі своєю правдою й своєю мукою.

Іван дотепер не знає, чи не набрехав тоді йому Андрій про Петруню із Дмитриком. Він, може, би й не повірив. Але нечувана сміливість його тихої, забитої страхом його Петруні, неприхований виклик, що кинула вона йому не проханням-наказом: «А ти розпечатай мене, то й будеш знати, чи була я тобі вірною!», розбудив у Йванові таку лють, що він по тому не раз ставав під град водоспаду охолодити вогонь у мозку: міг тоді би вбити а хоч рідного батька, якби він у нього був.

Коли б тоді, на Йвана Купала, Дмитрик був перечив, або Петруня заступалася за нього, коли би просилися, падали на коліна, Іванові з лютості кров би залила очі — і сільський батюшка після того мав би на цвинтарі аж дві роботи.

Але вони тоді мовчали обоє.

І коли в Дмитрикові під Кейвановими постолами хруснуло останнє ребро — Іван ухопився за голову: а що, як набрехав молодий Чев'ючок?

Як бити треба було Андрія, а не його молодшого брата?!.