Майже ніколи не навпаки
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-029-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Майже ніколи не навпаки». Краткое содержание книги:
Який чоловік такий сором може пережити?
Іван мав доньчину кров татові показати, щоб доказати свою чоловічу спроможність.
А що Петруня в тому не розуміла, яким має бути чоловік з жінкою, то хіба це зле?
Навіть коли би признався в своїй чоловічій немочі, Гаврило не забрав би доньку назад: Іванові маєтки жоден ґазда не проміняв би на чесне ім'я своєї дитини. Але хіба котрийсь чоловік на світі на його місці визнав би свій сором??!
Бачте, Петруня ні разу не заговорила з Іваном про ту справу. Ляже собі на печі хоч уліті, хоч узимі, говорить з Іваном про що завгодно, а про те не згадує. Ні про образу. Ні про своє життя з Іваном без обнімання-притискання.
Та й Іван не згадує.
Нащо?
Корови теляться.
Вівці котяться.
Свині поросяться.
Бики запліднюють.
Що їй ще треба?
На старості Варварчуки візьмуть собі годованців — буде кому очі стулити. А тепер їм обом добре без зайвого клопоту.
Чи він комору від жінки замикає?
Чи хусток їй у вижницьких жидів не купує?
Поки не взяли Івана на войну — жили вони собі так файненько, аж бабам зле робилося від їх добра та статків.
А свічку, вибачайте, їм ніхто не світив.
Що носили після весілля в зубах — та чи одну носили?! Це ж Петруню і її тата, а не Йвана язиками носили. А Іван що? Іван ґазда. Івана за таке багатство в сраку цілувати, а не дутися годиться.
Так що то ще треба подумати, нащо Андрій казав Іванові про Петруню з Дмитриком! Не інакше, як брехав від заздрості. То такий хлоп, що не всядеться, поки своє від дівки не візьме. А тут, видно, дістав по руках. Іван за свою Петруню певен.
…ПЕТРУНЯ ЯКОСЬ ЗАНАДТО ДОВГО вибиралася в сіни, довго гриміла тисовим засувом, зате так різко відчинила двері, що Йван ледве встиг відступитися.
На груди йому не падала — та він цього й не чекав.
Мовчки світила навіщось аж дві лампи — й Варварчук подумав, що вона таки рада, що чоловік нарешті вернувся. Живий. Неушкоджений.
Точно рада, бо онде біліє розстелена постіль.
Дивно! Вона спить на постелі, а не на печі?
І сорочка в неї не буденна, а мережана білим?
— Я прийшов з войни, — перше, що сказав Варварчук жінці. — І я буду спати. А говорити будемо завтра, — взяв її за руку й потягнув до ліжка.
Тільки якусь мить він відчув у ній опір. Одну мить. А далі вона слухняно лягла під стіну, а Іван повернувся до неї обличчям. Шкарубка рука його повільно звивалася по її сорочці від голови до ніг і назад до голови, і шкіра її від того бралася неначе пухирцями: руки Іванової на собі ще не знала.
…А через два місяці сів Іван на стільчик посеред хати, а Петруню поклав на коліна перед себе.
— Присягай, що не була невірницею!
І тоді вона подивилася йому в очі. Знизу догори.
Так, ніби жменю гарячої золи межи очі сипнула.
Ніби блискавкою його проткнула чи на кіл посадила.
Вона нахабно дивилася на чоловіка й говорила так само нахабно й сміло:
— Я тобі в церкві перед людьми й Богом присягала. Присяги я не ламала. А тепер що присягати? Ти мій шлюбний чоловік. Маєш право перевірити, чи я перед тобою чиста. Ти мене не пробивав. А як хочеш знати, чи вірна я тобі, розпечатай мене. Хоч зараз.
В її голосі одночасно було стільки зневаги й зверхності, відчаю й неприхованого торжества, а у небачено розквітлому тілі — справжньої жіночої сили, що Варварчукові зробилося млісно.
Проте Іван промовчав. Лише заборонив Петруні показуватися поза ворота обійстя. Мала сидіти вдома, а коли йти до церкви чи куди-інде, тільки в супроводі Йвана.
Однак Петруня на ворота ніколи не дивилася, лише мовчки снувала між хатою, стайнею, клунею, криницею, стодолою та пивницею.
Та коли одної днини Варварчук таки заздрів, як його жінка з вершечка сіна в саду з прикладеною дашком долонею пасе очима Чев'юкову господу, а там так само — під дашок долонею — в її бік тягнеться Дмитрик, пішов Іван до Грицька Кейвана. Вони хоч й воювали порізно на війні, але вояк вояка, та ще в такій справі зрозуміє.
ГРЕЦЬКО КЕЙВАН слухати Йвана не дуже-то й слухав. Мовчки клепав у саду косу, та інколи з-під чола зиркав на зніченого Йвана.
До Кейвана Варварчук біг, перескакуючи сусідські межі, як молодий огир. Чорна злість розривала його груди — аж хотілося її вирвати з себе, ніби перший сивий волос із голови.
Але коли з Кейванової хвіртки з радісним лепетанням назустріч кинулися чорненькі хлопчики-близнятка, а за ними, мовби квочка, подріботіла мовчазна Кейванова жінка Теофіла, привітавшись з Іваном низько опущеною головою, Варварчукові враз поломилася недавня воля.