Привид часу
- Автор: Савченко Володимир Іванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Наталiя І. Свєчникова
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Привид часу». Краткое содержание книги:
І зненацька, за всіма канонами літературного оптимізму, виявляється, що ці страховиська — хороші, мирні і суперкультурні мешканці однієї з численних планет, які пророкувала Галина. Істоти ляскають щупальцями, проказують щось незрозуміле. Всі оживають. Страховиська передають нам свої знання про антимаси, про античас. Заправляють «Буревісник» пальним… І ми, поправившись на чужих хлібах, овіяні славою, повертаємось на Землю. Ех, чого я не письменник! Я б так усе й зробив. А через те, що я не письменник, — голос Корнєва став твердим, — а керівник експедиції, то кажу прямо: авантюри не буде!
— Авантюра! І це говорить Корнєв, — втрутився Март. — Той самий Корнєв, що його проект зорельота-майстерні проголошували авантюрою. Той Корнєв, який тепер чинить авантюру з зорельотом і з… нами!
— Не прикидайтесь дурником, конструкторе! — скипів Бруно. — Проект не був авантюрою, ви це добре знаєте! І те, що ми задумали тепер, — не авантюра! Тут ми розраховуємо на себе, на свої сили, знання, прилади. Авантюра — це коли люди покладаються на милість природи, на щасливий збіг обставин, коли бажане вважають за можливе, а можливе за реальність і відповідно до цього діють. З припущення про те, що існують антимаси, зовсім не випливає, що ми зможемо накидати їх лопатами повні бункери.
— Які ви всі злі, — тихо сказала Галина.
— Ось що, — стомлено промовив Корнєв, — силою ми нікого з зорельота не катапультуємо. Кожен може розпорядитися собою. Але до зорі полетимо тільки так, як розраховували: щоб напевно повернутись на Землю. Якщо ні — повертаємось додому ні з чим. Вирішуйте.
— Все ясно, по-моєму, — підвела на нього очі Марина. — Повинні летіти Бруно, Летьє і ти…
— Летьє! А чому Летьє? — вигукнув Март. — Добре, Іван — командир, організатор експедиції і таке інше. Бруно — дослідник, так би мовити, інтелектуальний гігант міжзоряного масштабу… Третім я прошу послати мене!
— А хто водитиме розвідувальну ракету? Із зорельота всього не розглянеш… Хтозна, які там умови? Тоні цю ракету складав, налагоджував. У Сонячній мав звання майстра спорту з фігурного пілотування легких ракет…
— Я будував розвідувальну ракету разом з Тоні, між іншим! — сказав Март. — У мене теж звання майстра! — Але тут же прикусив язика.
Хто, як не Тоні, навчив його водити ракету? Стефан завжди захоплено дивився на Антона Летьє, «аса планети», мріяв і самому навчитися так садовити ракету «на три точки» в будь-яких умовах, легко робити круті віражі, коли перевантаження досягає 17 g. Що й казати, він не може водити ракету краще, ніж Тоні.
— Я теж за те, щоб летів Тоні, — сказав раптом Бруно.
— Зате… я важу менше, ніж він! — випалив Март.
— О боги, чого ж ми сперечаємося? — Бруно підняв руки. — Давайте зважуватись!
Хоч яка була напружена обстановка, всі засміялись. Стефан Март оглядівся, злий, червоний, махнув рукою.
— Ану вас усіх! — і вискочив з відсіку.
Хвилин через дві зненацька м’яко хитнулась підлога, почувся віддалений брязкіт.
— Що це? — підхопився Бруно.
— То Стефан! — Летьє вибіг з відсіку.
За ним кинулись інші.
— Не поспішайте! — гукнув Іван. — Ви його вже не наздоженете!
Він піднявся до пульта, увімкнув овальний екран. Кола зірок утворили тунель із блискотливими склепіннями. Там, де тунель сходився, мелькало маленьке темне тіло. Корнєв увімкнув прожектор — тіло блиснуло алмазними прямокутними гранями.
Увійшов пілот і, тримаючи перед очима аркушик паперу, розгублено прочитав:
— «Март зробив свою справу — Март може йти геть. Терпіти не можу прощатись. Не знаю, з ким зустрінусь на Землі». — Тоні зім’яв папірець. — Піжон!
— Як по-дурному все вийшло! — ніяково промовив конструктор Март. — Мені здавалося, що я поводжусь дуже відважно… Тепер мені соромно.
— І таке буває іноді, — зауважив Остап Іскра, — коли люди надто довго відірвані од Землі. Медики-психіатри називають це «порушенням суспільної орієнтації».
— Бачу, медицина зробила великий крок уперед, — усміхнулась Марина Плашек. — Але, по-моєму, Антон Летьє поставив точніший діагноз.
— А Бруно тоді сказав: «От і скінчили суперечку!» — додала Галина.
— От і скінчили суперечку! — сказав фізик.
Усі раптом зрозуміли: сталося. Все вирішено.
Людям, які з дитинства повірили у владу над природою, важко підкоряти свою долю математичним невблаганним законам тієї ж природи. Справа була не в риску — до нього звикли. Їм треба було розлучитись — не просто роз’їхатись і загубитися в світі людей, а розлетітися тут, у чорній пустоті з колючими цятками зірок…