Іван Сірко, славетний кошовий

Марія Половчиха, втішена внуками, весело оглядає поросле споришем подвір’я. Он біжить, лопотить ніжками до неї Петрусь, на ходу вигейкуючи:

— Егей, бабуню, я ворога поцілив!

— Невже! — зойкає Марія.

Вдоволений Петрусь радісно сміється, що йому вдалося здивувати бабу, і виставляє поперед себе зламане стебельце городнього маку.

— Ось, бачте, зітнув палицею! — аж підскакує хлопча.

— І нащо ти, малий бешкетнику, незрілу маківку підтяв?! Коли б то поспів мак, взяли б ми макове насіннячко, гарнесенько розтерли його і пиріжечка спекли. А так, що тепер з нього буде? — чомусь геть несердито сварила баба онука. Вона зовсім не вміла гніватися на цього хлопчика, навіть коли він робив шкоду — тільки й того, що покартає злегка. Але ж невгамовний Петрусь покиває на бабині слова, а затим, стріпнувши чубом, знову капоститиме, аж доки мати не візьме до рук різочку і не провчить сина за бешкет… Дарма Марія повсякчас вступалася за пустуна — Софія теж могла бути суворою. І Петрусь після маминої екзекуції втишувався — сідав на моріжку біля баби й жалісливо бідкався:

— Бабуню, а чого мама різочкою б’ється? Я по-козацьки ворога поборов, а вона мене цвих по руцях. Чого вона така сердита?

— Не гнівайся, серденько, на маму. Ти був неслухняний, от вона й не стрималася, — втішатиме Марія малого.

— Зла вона і недобра! — навздогін мамі сварив пальчиком той.

— Ах ти ж, запальний мій Половцю! — бабуся ледве стримувала у грудях сміх.

— Ні, я не Половець! — набурмосений малий заперечливо стріпнув русявим чубом.