Іван Сірко, славетний кошовий

Рода більше не знала ні кохання, ні материнства. Сторонилася людей. Не відкривала свого серця нікому, крім старого ворожбита. Він полюбив її, як рідну дочку (власне, вона й була йому ріднею по лінії матері). Тому не раз відкривався їй щиро, закликаючи:

— Ти — остання з нашого роду. За тобою не має нікого. І не буде по кревній лінії роду. Не судилося. Тож, коли ти переймеш усе, що знаю я, станеться так, що до тебе потягнуться деякі люди. Їх буде мало. Затям, більшість цуратиметься тебе. Але й тобі не треба всіх їх. Ти знатимеш, до кого пригорнутися. З-поміж указаних перстом долі людей віднайдеш рідну душу, щоби із часом наблизити її до одкровення правічних знань.

Рода байдуже сприймала ці слова старого. Не думала про людей. Не бажала зближення з ними. Аж доки старця не стало. Відколи Рода залишилася в хащі одна, безлюддя перестало її вабити. Вона потерпала від того, що навкруги не було жодної живої душі. Щоправда, зрідка до неї навідувалися лісові звірі — довірливо горнулися до її рук, приймаючи із них поживу. А люди, наслухані про відьму, що живе у хащі, завбачливо та з осторогою обходили її хижку. І тільки повитуха Килина якось завітала до неї. А прийшовши раз, стала згодом бажаною гостею. Вона багато чого навчилася від Роди. Іван Сірко завдячував їй життям. А більше, певно, самій Роді та її потайним знанням, переданим Килині. Він цього не знає. І не знатиме повік. Як не довідається й того, хто підпалив хатинку у хащі… Сама Рода бачила, як горіла старезна хижка. Могла б наслати прокляття на нечестивців, але вони самі прирекли себе на страхітливу погибель. Їхні темні душі взяли на себе чимало гріхів, кожному перепала заслужена частина відплати. Щасливих поміж них немає… Щоправда Роду це не тішило. Вона ніколи не прагнула заподіювати зло. Натомість воліла бачити людей вдоволеними. Коли б то тільки люди самі прагли цього…