Іван Сірко, славетний кошовий

— Навіщо мені це згадувать?! — скрикнув хлопець.

— Я знайшов тобі гарного вчителя. Він навчить тебе майстерно грати на кобзі.

— Як? — з гірким насміхом перепитав хлопець. — Насліпо?!

— На слух, — у голосі Сірка не було і нотки жарту.

— Мені не потрібна така наука! — зло викрикнув хлопець, не стримуючи відчаю. — Я прийшов на Січ з іншим умінням! Ви нарекли мене Гострозором, і я тішився цим ім’ям, як і своєю вправністю в стрільбі та належністю до козацького війська. Але ж ось що сталося! У найпершій дрібній сутичці своєю бездумністю та невмілістю я позбавив себе найважливішого! Тепер мені нічого робити ні тут, ані деінде. Не треба мене рятувати втретє…

Сірко мовчав. Він не знав, як відповісти, і водночас розумів: конче мусить щось говорити. Аби тільки навернути свого джуру до життя, аби вирвати його з тенет безнадії. Наперекір усьому…

— Я винен, що не захистив тебе, Тарасе… Прости, — тихо промовив, зітхнувши. Сірко вперше вимовив ці слова відкрито, хоча стільки ночей думав про те, що сталося, і весь час звинувачував себе. Дарма характерники Пугач та Вітрогон, а найперше Рода, до якої стрімголов помчав, прохаючи бодай якоїсь допомоги, — ті, хто знав і вмів більше за інших, — запевняли, що немає в тому його провини. Доля така у хлопця — був їхній одвіт. Але Іван не приймав цього виправдання. Він почував перед хлопцем велику вину. Гострозор цього не знав. Та й мислив він інакше.

— Я сам собі винен, більше ніхто! — гаряче запевнив учителя.

Сліпий Тарас не бачив, як заперечно похитав головою його співрозмовник, а тільки почув у відповідь:

— Твій біль довіку буде на мені важким тягарем. Але він стократ поважчає, якщо я дозволю тобі зневіритися й бездумно відкраяти частку життя.

— Як же мені жити?! — простогнав хлопчина.

— Тарасе, я добре знаю, як ти почуваєшся, але відаю й інше. Деінде ти пропадеш. Поза Січчю хирітимеш та гибітимеш, доки не зачахнеш остаточно. Твоє місце тут, біля мене й усіх інших. Тож ставай до гурту, твою частку слави не відбере у тебе ніхто. Помста — це те, що додасть тобі сили для життя.

— Хіба сліпець може здобути козацьку славу? — з гіркотою перепитав хлопець.

— А ти знаєш давню козацьку мудрість: «Не той сильний, хто камінь верже, а той, хто серце в собі держе»? Знай: шабля і пістоль — це не єдина зброя. Є й така, що вражає влучніше та гостріше.

— Ні, немає… — заперечив Тарас і похапцем додав: — Нічого немає на світі влучнішого за постріл.

— Е ні, не кажи, коли не певен! Таки є зброя, що перевершує всяку звичну. Але нею володіють люди особливі. Тисячі козаків можуть узяти в руки шаблі та лишень один із них вдатний до самостріла, що вбиває ворогів, пронизуючи наскрізь їхні серця.

— Що це за зброя?! — аж стрепенувся хлопець.

Сірко відвів сумовитий погляд від його чола. Невимовно важко було йому дивитися на юне личко з тьмяними очима, які раніше блищали од завзяття — ті очі були для нього німим докором. Хотів було Іван погладити Тарасове волосся, вже й руку заніс, але не зміг.