Слідами змови

Ми показали «Віндзорських кумась», комедію, що її Шекспір написав спеціально для королеви: їй-бо кортіло побачити товстуна Фальстафа закоханого. Кіт грала Анну Пейдж, а я — місіс Квіклі. Мені пощастило кілька разів розсмішити королеву. За виставу ми одержали десять фунтів. Плата була не мала, але не дуже й висока. Королева була скупенька нівроку: вона вважала, що досить із нас слави улюблених акторів її величності. Звичайно, хлопцям було байдуже, яка та платня — адже ми не одержали ні на копійку більше, — зате ми досхочу поласували різними чудовими наїдками, що лишилися од королівського бенкету: смаженим павичем і лебедем, помаранчами в топленому маслі, горобиною і «сніжками», зробленими з вершків, цукру та яєчного білка; їх можна було їсти, навіть досхочу напхавши живіт тривною їжею. Щоправда, вночі я почувався дуже погано, та й Кіт дражнила мене різдвяним поросям. Але я не каявся.

Минула зима, й настала весна. Невдовзі ми мали перебратися в літнє приміщення, новий театр «Глобус». Шекспір саме дописував п'єсу про короля Генріха П'ятого, ми сподівалися, що вона матиме великий успіх: лорд Есекс вирушив у похід на Ірландію, і повсюди точилися розмови про війну. Кіт одержала чудну, як на мій погляд, роль — французької принцеси Катерини, що мала розмовляти французькою мовою. Але Кіт це не лякало, бо вдома в неї був добрий учитель тієї мови. Я знову грав місіс Квіклі, що перейшла в нову п'єсу. Я вже став майстром виконувати цю роль. Ми сподівалися, що нам пощастить знову дістати запрошення грати перед королевою.

Пригадую, якраз після травневого свята[14] ми одержали примірники нової п'єси. І тоді сталася дивна пригода, що викликала цілу низку незвичайних подій.

Треба сказати, що на той час нас добре знали в Лондоні — принаймні в тій його частині, де містилися театри, у Фінсбері та Саутварку, а також серед придворних і значних людей, що раз у раз відвідували наші вистави. Тому я аніскілечки не здивувався, коли біля церкви святого Павла мене зупинив джентльмен у жовтому вбранні. Часто бувало так, що зовсім незнайомі люди здоровкалися з нами на вулиці й говорили компліменти.

Я не знав його на ім'я й охрестив джентльменом у жовтому через жовтий камзол, пошитий за останньою модою з краму, що, мабуть, коштував скажені гроші. Він здавався значною особою, і я з дурного розуму почував себе підлещеним, що люди бачать мене в його товаристві.

— Місіс Квіклі, якщо я не помиляюсь? — спитав він мене усміхаючись. — А також Джульєтина мамка, і Лючета, і… — Він одну за одною перерахував півдесятка моїх звичайних ролей. — А над чим ви працюєте зараз?

Я розповів йому про «Генріха V» — ми не приховували, що готуємо нову п'єсу, — і сказав, коли ми гадаємо влаштувати прем'єру. Він був розчарований.

— От шкода! Мене не буде в Лондоні. На той час я вже виїду до Італії. То це у вас п'єса?