Слідами змови

Однак Шекспір лишився незворушний.

— Якщо хто й навчатиме його правил акторської поведінки, то тільки я.

— Ти? Любий Віле, ти пишеш не згірш за саму музу, але як актор…

— Як актор я не можу рівнятися до тебе, — всміхаючись закінчив його думку Шекспір. — Ти кажеш правду. Проте ці хлопці — мої учні. І ніхто в театрі пальцем їх не займе.

— Що ж, гаразд, — поступився Бербедж і відійшов, знизавши плечима, — Хай буде по-твоєму. Але це тобі належить стежити, щоб вони поводилися як слід. Якщо вони знову викидатимуть коники, то вмить вилетять з театру.

— Полиш це на мене. Ніяких коників більше не буде.

Бербедж урочистим кроком вийшов з кімнати. Кіт несміливо позирнула на Шекспіра.

— То ви мене відшмагаєте?

Той засміявся:

— Ти чудово знаєш, що ні, моя люба.

Ми з Кіт аж роти пороззявляли від несподіванки. Шекспір зачинив двері й запросив нас знаком сісти.

— Я здогадався ще кілька день тому, — сказав він. — Жоден хлопець не зміг би зіграти Джульєту так, як ти. Хоча, — додав він, приязно позирнувши на мене, — Пітер копіював тебе дуже точно. А тепер розкажи мені все.

І, на моє диво, Кіт (яка весь цей час крилася від мене) розповіла всю свою історію. Я вже мав нагоду зауважити, що Шекспір глибоко розумів людську душу. На нього можна було звірити геть усі таємниці.

— Мені теж довелося пережити щось подібне до того, що сталося з Джульєтою, — сказала вона. — Мабуть, саме тому мені так легко її грати. Мій опікун хотів, щоб я взяла шлюб із чоловіком, який мені не подобався.

— Але ж ти ще дівча, — зауважив Шекспір, здивовано підводячи брови.

— Мені тринадцять років. Майже стільки, як і Джульєті. Весілля мало відбутися років за два, а тим часом він подбав про заручини.

— А Ромео? — спитав драматург, весело поблискуючи очима.

Кіт зневажливо засміялася.

— У мене немає ніякого Ромео. Я не бажаю виходити заміж. Отож одного вечора, коли запала темрява, я втекла з дому свого опікуна і, перебравшись хлопцем, приєдналася до Десмондової трупи. Далі ви знаєте. Я не повернуся додому, аж поки дійду встановленого законом віку й зможу чинити на свій розсуд, незважаючи на їхні погрози.

— Не заздрю тому, хто одружиться з тобою проти твоєї волі, — засміявся Шекспір.

— А навіщо це робити? — спитав я. Бажання силою побратися з дівчиною здавалося мені безглуздим.

— Може, тобі цікаво буде знати, — гордовито звернулася до мене Кіт, — що я спадкоємиця дуже значного роду. А коли я дійду літ, то успадкую багатий маєток.

— Ага! — вигукнув, тріумфуючи, Шекспір. — Тепер нам зрозуміло, чому цей чоловік хотів узяти собі за дружину таке чортеня.

— Нечема!. — відрізала Кіт.

— Проте ж ви ще й досі не пояснили, міс Кетрін Расел, чому перед самою виставою ви так страшенно перелякалися, що ладні були навіть зірвати прем'єру.

— Я дуже жалкую, — відмовила вона, і вперше за цей день на її обличчі з'явився винуватий вираз, — але я так злякалася, що забула про все на світі.