Слідами змови

Шекспір поміркував хвилину, погладжуючи гостру борідку.

— Я домовлюся з контролером, — врешті сказав він. — Якщо сер Філіп знову прийде в театр, ти відразу про це дізнаєшся і не будеш виступати. Це з біса незручно, але краще, ніж втратити тебе назавжди.

— А що скаже містер Бербедж?

— Я з ним побалакаю. Не бійся, я не скажу йому, хто ти; хай це буде наша таємниця. Я щось вигадаю. — Він засміявся. — Знаєш, друзі з мене кепкують за те, що я запозичую сюжети для своїх п'єс. Але будь певна, з твоєї пригоди я скомпоную цікаву річ.

На щастя, за два дні ми почули втішну звістку: сер Філіп виїхав до Камберленду. Навряд, щоб він найближчого часу знову спромігся на таку довгу подорож.

Гадаю, що, хоч як йому подобалося життя в столиці, стара королева не дуже його полюбляла, і він не увійшов до придворного кола. А сер Філіп був не з тих, що ладні грати другу скрипку, і тому волів жити в Камберленді, де мав багато важливих справ: прибирав до рук громадські землі, плів тенета навколо багатих спадкоємиць і робив ще гірші, підступніші діла, що про них ми тоді й гадки не мали.

Коли ми довідалися, що сер Філіп подався путівцем, який веде далеко від Лондона — на саму північ Англії, — нам полегшало на душі. Гай-гай! Не знали ми, що скоро знову наш шлях перетне його зловісна тінь…

Нарешті Кіт виступила в ролі Джульєти. Як ми й сподівалися, чутка про її гру знетямила все місто. Кіт затьмарила самого Бербеджа, що грав Ромео. Але він був надто добрий актор, щоб датися на заздрощі. Після вистави він з Шекспіром запросив нас повечеряти в таверну, і ми наїлися так, що мало не луснули. Після кількох склянок вина Бербедж спохмурнів і сумно подивився на Кіт.

— Хлопець грав, як великий актор, — промовив він, — але в нього немає майбутнього.

— Якого майбутнього? — запитав Шекспір.

Бербедж зітхнув.

— Поки що все йде якнайкраще. Він гарненький, наче дівчина, у нас ніколи не було такого хлопця на жіночі ролі. Але ти ж знаєш, яка його чекає доля. — Він повернувся до Кіт і сумовито вів далі: — Років за два, парубче, у тебе засіється борода й вуса, а голос почне ламатися. Звичайно, ти можеш узятися до чоловічих ролей, але чомусь вони ніколи не вдаються таким хлопцям — ніколи. Я бачу тебе в ролі Джульєти, але не Ромео.

Шекспір весело посміхнувся.

— Пожди, Діку. Не завдавай собі завчасу жалю. Закладаюся на фунт, що в Кіта й через десять років не буде бороди.

— Ні, дякую, — відмовив Бербедж, підливаючи собі вина. — Я не люблю закладатися. Досить з мене театру. Це єдина гра, де я згоден ризикувати.

— Хто ж може відмовитися від театру? — задирливо спитав Десмонд.

— Я, — пролунав Шекспірів голос.

Всі повернулися до нього.

— Ти? — вигукнув Бербедж. — Любий мій, тебе чекає слава! Ти й зараз пишеш не згірше за Марло. А згодом, може, перевершиш навіть його. Невже ти відмовишся від слави?

— Мабуть, що так… колись згодом… — Шекспір втупив очі в полум'я, що тріщало в каміні, і, слухаючи його тихий голос, я відчував, що крізь вогонь і дим він бачить рідний Уорвікшир. — Минулого року я придбав у Стретфорді оселю…