Артур і війна двох світів

Спільні зусилля Артура та Селенії не були марними — їм удалося відновити електропостачання. Потяг рвучко смикнув і почав набирати хід, а трьом нашим героям довелося його наздоганяти. Заскочивши на останню платформу, Артур простяг Селенії руку і допоміг їй залізти.

— Швидше, Барахлюше! — гукнула принцеса до свого брата, що підтюпцем біг позаду потягу.

— Не можу — в мене важкий рюкзак! — відповів задиханий і змучений юний принц.

Потяг мчав усе швидше, ще кілька секунд — і Барахлюш відстане від них остаточно.

— Артуре! Допоможи! — вимагала принцеса, певно, вважаючи, що її обранець здатен творити дива.

Артур ні в сих ні в тих. Та чого тільки не вдієш, коли прекрасна принцеса дивиться на тебе благальним поглядом!

Хлопчик зрозумів, що має лише одну секунду, щоб прийняти рішення. І якщо він загається, то втратить і принцесине серце, і Барахлюша з його знаменитим рюкзаком.

— Барахлюше! Тебе наздоганяє… Йєті! — щосили гукнув Артур.

Хитрощі допомогли: з переляку у Барахлюша буквально виросли крила і він, побивши всі рекорди з бігу, наздогнав платформу, заскочивши на неї таким запаморочливим піруетом, що збив з ніг і Артура, і Селенію. Всі троє покотилися, як у грі «мала куча». Першою стала на ноги Селенія. Струсивши пил з одягу, вона залилася сміхом.

— Ну, братику, ти й загорнув вуха!

Артур уперше чує цей вислів, і йому здається, що він означає те саме, що й «розвісив вуха».

— Класно він тебе підколов: тебе наздоганяє йєті! — пародіюючи Артурів голос, насміхалася принцеса.

Та Барахлюшеві не до сміху — фізіономія у нього надзвичайно сердита.

— Та я майже не збрехав! — виправдовувався Артур. Йому так хотілося, щоб принцеса мала веселий настрій. Та схоже на те, що його бажання не здійсниться.

Селенія вмить спохмурніла, хоча юний принц відчайдушними жестами підтверджує: Артур не брехав! Адже за потягом стрімголов мчав йєті, і його чорний ніс уже сопе за спиною принцеси. Та дівчинка його не бачила.

— Ви що. насміхаєтеся з мене? — сердилася Селенія. — Не на ту напали! Я, дорогенький Барахлюшику, в ці ігри бавилася, коли тебе ще й на світі не було! І я чудово знаю, що ніякий йєті не біжить за нашим потягом! — упевнено сказала вона, озирнулася… І переконалася в протилежному.

Альфред мчав за локомотивом:. І його ніс уже впирався у платформу. Принцеса заверещала нелюдським голосом, від чого й стіни затремтіли, побігла вперед і впала просто в Артурові обійми, з чого хлопчик тільки втішився.

— Та це не справжній йєті, — заспокоював Артур принцесу. — Це пес Альфред. Йєті більший і не такий гарний!