Артур і війна двох світів

А потім звикла. Мене тепер важко здивувати! — упевнено завершила вона і, цокаючи підборами, пішла у вітальню.

Упир дивився у вікно й уважно вивчав сад. Раніше він був певен, що знає в ньому кожен закуток, але тепер, коли збільшився в зрості, не пізнає його. Важко упізнати свій дім з висоти пташиного польоту! Зненацька до Упиря долинув звук чиїхось частих кроків. Це йшла Роза; на ній модна спідниця, яка не дає змогу зробити кроку, ширшого за десять сантиметрів.

Переконаний, що його новий костюм і нова, ручної роботи, фізіономія вражаюче гарні, Упир повернувся і продемонстрував найпроменистішу усмішку. А ви ж добре знаєте, що то за усмішка… Як розповідала потім Роза, Жахливий У був схожий на крокодила, що промовляв «чі-і-і-з» назустріч газелі, яка зненацька вискочила із кущів. Молодиця вмить пошкодувала, що одягла окуляри.

Коли перший переляк минув, вона зупинилася, глибоко вдихнула і, схопившись за голову, дико заверещала. Але щоб схопитися за голову, їй треба було вивільнити руки, тобто кинути графин. І він розбився на дрібні друзки.

Розин вереск вивів Франсуа-Армана з прострації. Він стрибнув і, витягши вперед руку з бритвою, став в оборонну позу.

— Розо! Тримайся! Я тут! — закричав чоловік.

Він закрутив головою в різні боки, шукаючи ворога, і нарешті побачив його в дзеркалі — жахливого, з пухнастою білою бородою. Арман зарепетував так, що міг би позмагатися в криках із своєю дружиною. І лишень потому, як стихли звуки, зрозумів, що побачив у дзеркалі себе, своє обличчя, вкрите густою піною для гоління. Він схиляється над умивальником, щоб змити ту дурнувату білу бороду, з якою він схожий на діда. Він увімкнув воду.

Саме цього й дочекався Темрякос — щоб хтось нарешті відкрив один із тих бісових кранів і потік вимив би його з ями, де він застряв. Ви, певно, вже зацікавилися, звідки у Темрякоса така фантастична властивість довго сидіти у воді без повітря. Відповідаємо: його мати з родини амфібій і личинкою мешкала під водою. Тепер зрозуміло, чому цей вояк може побити всі рекорди перебування під водою, перемігши навіть морську черепаху.

Темрякос не пам'ятав своєї матері. Упир знищив її, коли дитя було зовсім маленьке. Можливо, він їй віддячив за ту невиліковну недугу, від якої гниє стільки років. Звісно, Темрякос жадав би успадкувати від матері здатність усе отруювати, але природа розпорядилася інакше. Хоча, сидячи у водяній ямі, він уповні поцінував материнський дар.

Якщо чесно, то Темрякос був нещасливою дитиною, яку виховували в ненависті та насиллі. Іншого він не знав. Може, якби він ріс в іншій родині, із нього вийшов би пристойний мініпут. Якби ж у нього були турботливі батьки, друзі і подружки, він би не виріс таким немудрим і злим. Та жодного промінчика дружби, жодного промінчика співчуття він не відчув ні в дитинстві, ні в юності. Один-єдиний раз батько виявив великодушність і призначив його капітаном імперських військ. Але сталося це в той самий день, коли Упир покинув сина в біді…

Тепер Темрякос сам собі пан, ніхто на нього не впливає ні добре, ні зле. Він може жити, як йому хочеться. Може чинити зло, а може бути добрим. Та в ці хвилини нащадок Упиря не збирається змінюватися — він палахкотить бажанням розквитатися зі своїми заклятими ворогами. І зціпивши, ніби вовчий капкан, свої численні зуби, він щосили поплив по трубі, щоб наздогнати Артура та його друзів.