Грішниці. Сфінкс

— Голосувати? Я ніколи не голосую. Навіть не записаний як виборець… Хай рятують вітчизну оті громадяни… — глузливо наголосив він, показуючи на екіпаж, в якому їхали метиси та негри.

Рохеліо, аби трохи підкусити його, пригадав кілька фраз, що їх чув від вуличних промовців, і по-дружньому дорікнув:

— А проте голосування — це обов'язок, ліпший за право. І коли кращі люди стоять осторонь, то чи можемо ми нарікати, що народну справу вершать інтригани?

Анхелін Сармієнто скривив губи в зневажливій посмішці.

— Наш єдиний обов'язок, друже Діасе, — платити… і ми платимо! Хай жеруть, хай розтринькують або крадуть те, що ми їм даємо, — це нас не обходить… На щастя, земля багата!.. Хай собі роблять, що хочуть, — ми за все мовчки заплатимо. Єдине, чого ми просимо, — не порушувати миру й не розв'язувати громадянської війни. Живучи в мирі, ми їм дамо, скільки вони зажадають… Усе зробимо, за винятком одного — не пристанемо до їхньої сірої маси. Один друг мого батька щороку дає п'ятсот песо бандитові Солісу, щоб не чіпав його власності, і сплачує три тисячі песо сільському муніципалітетові, на території якого міститься його маєток. То він не знає, яка з цих контрибуцій вигідніша, — адже муніципалітет так само розтринькує гроші на всілякі дурниці.

Рохеліо посміхнувся на таке гостре порівняння і хотів був сказати ще щось, та Анхелін заклопотано поглянув на годинник і простягнув йому руку, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Зрештою, не варто про це говорити, друже Діасе. Мені смішно, коли я все це бачу… — І по-дружньому порадив: — Не лізьте й ви в оте болото.

Потому швидко попрямував далі — мабуть, щоб надолужити згаяний час.

— Який дурень! — презирливо промимрив Рохеліо, метнувши оком услід самовдоволеному молодикові. Він знову лишився сам зі своєю нудьгою.

Він рушив далі по проспекту Гольфо, тоді повернув праворуч через Бланко, щоб перетнути Колон і навпрошки вийти на Прадо. Вибори ще тривали: коло дільниць усе так само стовбичили нероби й позіхали солдати в жовтій уніформі, спираючись на гвинтівки з широкими сталевими багнетами. На розі Рохеліо вгледів Венено за кермом його величезної червоної машини, що сунула, мов лавина, здіймаючи дим і куряву, — той віз якихось політичних діячів. Вони жваво про щось дискутували, розмахуючи руками й крутячи головами. Час від часу, коли біля дверей виборчих дільниць виникала метушня, солдати хапалися за зброю. Воно й не дивно: адже там раз у раз розкривався якийсь обман, спалахували суперечки, і найняті горлодери кричали щодуху, намагаючись розбурхати пристрасті. Рохеліо відчував, як у ньому наростає обурення проти цього наперед підготовленого фарсу, і ладен був визнати, що Сармієнто має слушність, нехтуючи політикою і поспішаючи до Кармеля з коробкою цукерок. Подумав, що вона, чекаючи цього дурня, не насмілилась впустити його, Рохеліо, до своєї кімнати, як він хотів. Ця думка вразила його, наче ляпас, але він з гідністю відкинув її. Так, досі він теж був сліпим, хоч як це прикро. Але надалі не буде. В його уяві зринув образ Пако, і серце шпигонули заздрість і біль, як і тоді, коли він побачив, що на згадку про Пако в Авіадори потекли сльози. Та зрештою Рохеліо в думці пов'язав спогад про Пако з виборами, якими той жив, і дійшов висновку, що він просто нахабний шахрай, на голові в якого жінки б'ють горщики.