Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
До таких невдах належала бідна Аніта, яка жила разом із матір'ю в одному будинку з Тересою. Про її життя можна розповісти кількома словами. Коли дівчинці минуло дванадцять років, добра мати, трохи повагавшись, кому віддати перевагу, вибрала поважного підстаркуватого сеньйора, котрий побавився з дівчиною два тижні, а потім кинув. Аніта тільки згодом довідалася, що то був відомий промисловець; вона часто зустрічала його на Прадо з дружиною та ошатними дочками, що дивились на неї, не розуміючи, чому дівчина не зводить з них очей. Відтоді мати сама взялася вести її справи. Дозволяла гуляти й розважатись, але забороняла мати коханців. І хоч не була надміру сувора, проте часто лупцювала дочку за неслухняність. Тепер Аніті минав двадцять шостий, і вже п'ятий рік вона вела веселе життя. Була гарненька, тендітна й приємна, добре одягалась і приваблювала наївними чарами грішниці.
Кармела щільніше закуталась у кімоно і, відчинивши балконні двері, виглянула на вулицю.
— Хай йому чорт! — вигукнула вона. — Я й забула, що сьогодні вибори. Онде біля школи солдати з багнетами, бачиш?
Аніта мовчки знизала плечима, бо це зовсім її не цікавило. Кармела стояла проти сонця, приставивши до очей дашком долоню. До кімнати повернулася весела.
— Ото вистава!..
Кармела й Аніта поснідали край столу, відгорнувши вбік червону дамаську скатерть і відсунувши велику вазу. Авіадора розчервонілась і пожвавішала від вина. Коли вже кінчали снідати, вона гукнула Хосефіні:
— Не відчиняй дверей навіть богові! Кажи, що мене немає.
— А Марго?
Кармела завагалась. Тоді глянула на подругу й посміхнулася;
— Марго не прийде сьогодні. А коли й прийде, то спочатку подзвонить по телефону.
Посідавши в зручні бамбукові крісла, жінки милувалися надзвичайно тихим блакитним морем і пили каву. Кармела зітхала та мружилась, говорячи, що всі чоловіки поганці і всі вони однакові. Аніта лукаво посміхалась, прикидаючись, ніби нічого не розуміє.
Раптом задзвонив телефон.
— Це Марго, — сказала Хосефіна.
Кармела підскочила до апарата й заворкувала ніжним чарівним голоском:
— Ні, голубонько. Я встала пізно, о дванадцятій… Нема нікого. Був Анхелін, який товкся аж до рейку. Він мені обрид… Що? Чи сама я зараз? Так, сама-самісінька. А ти?.. Ні, ні, ні! Присягаюсь! Я тебе не обманюю.
Повісивши трубку, обернулась і глузливо підморгнула Аніті, яка з трудам стримувала сміх.
— Вона не прийде сьогодні,— сказала Авіадора, задоволено посміхнувшись. — Боїться виборів.
Щойно промовила ці слова і знову вмостилась у кріслі, як на сходах почулися квапливі кроки й залементувала Хосефіна, намагаючись затримати нежданого гостя.
— Сеньйори нема дома. Вона пішла рано і навіть не поснідала… Чуєте? Куди ви йдете, сеньйоре?
Аніта ледве встигла заховатись у спальні, а гнівна Кармела вийшла назустріч тому, хто порушив її спокій.
Вона мало не зіткнулася з рум'яним і сяючим Рохеліо. У світлому костюмі й легкому солом'яному сомбреро, він ніби приніс з собою веселість весняного дня. Його радісний вигляд остаточно розгнівив Авіадору. Вона ледве не вилаялась уголос.
— Слухай, чоловіче, в тебе дивна манера заходити в гості,— сказала вона.
Він, усміхаючись, глянув на неї і хотів був узяти за підборіддя, але жінка відхилилась.
— А хіба, — спитав він, не зводячи з неї погляду, — після того, що було між нами, я не маю права зайти без запрошення?
Відповідь була несподівана й різка:
— Ні!
Рохеліо зблід, потім почервонів. Руки йому тремтіли. Він недовірливо озирнувся і, ледве стримуючи гнів, спитав:
— У тебе хтось є?
— А що тобі до того? — глянула вона зухвало й стала перед ним, взявши руки в боки.
Рохеліо згадав пораду Пако, що коли не битимеш жінку, то вона сяде тобі на шию. І вже був замахнувся, але Кармела твердо стояла на місці, втупивши в нього крижані очі. Під цим поглядом він безсило опустив руки, гірко промимривши: