Фальшивомонетники

«Мій друже,

Коли я бачила вас востаннє — то було, як ви, певно, пам’ятаєте, в парку Сент-Джеймс 2 квітня напередодні мого від’їзду на південь — ви попросили мене пообіцяти, що я відразу напишу вам, якщо потраплю в скрутне становище. Я дотримую своєї обіцянки. До кого ще, крім вас, могла б я звернутися? Адже я змушена насамперед приховати своє лихо від тих, хто мені найближчий і хто справді міг би допомогти. Мій друже, я справді потрапила в дуже прикру ситуацію. Можливо, одного дня я розповім вам, яким було моє життя, після того як я покинула Фелікса. Він провів мене до самого По, а потім повернувся до Кембриджа, куди його кликали лекції. І зі мною, на жаль, сталася лиха пригода, коли я залишилася там сама-одна, наодинці із собою, зі своєю хворобою, з весною... Чи наважуся я признатися вам у тому, чого не можу сказати Феліксові? Настав той час, коли я мала б повернутися до нього. Леле, я вже не гідна зустрітися з ним. Листи, які я надсилаю йому останнім часом, брехливі, а в тих, які я одержую від нього, я знаходжу лише радість від того, що я добре себе почуваю. І чому я не залишилася хворою? Чому я там не померла?.. Мій друже, я повинна дивитися у вічі очевидному: я вагітна, й дитина, яку я чекаю, це не його дитина. Я не бачилася з Феліксом уже понад три місяці. Хай там як, а я не зможу сказати йому неправду. Я не смію повернутися до нього. Я не хочу повертатися до нього. Він надто добрий. Не сумніваюся, що він би мене простив, а я цього не заслуговую, я не хочу, щоб він мене прощав. Я не наважуюся повернутися до батьків, які думають, що я досі в По. Якщо мій батько про все довідається або здогадається, він спроможний мене проклясти. Він мене прожене. Як я зможу постати перед його доброчесністю, його відразою до зла, до брехні, до всього нечистого? Я боюся також укинути в розпач свою матір, свою сестру. Що ж до того, хто... Але я не хочу його звинувачувати, коли він пообіцяв, що мені допоможе, він був у спромозі зробити це. Але щоб мати більшу змогу допомогти мені, він, на своє лихо, почав грати й програв ту суму, яку мав витратити на мене, на мої пологи. Він усе втратив. Я спершу думала поїхати з ним, байдуже куди, жити з ним, принаймні протягом якогось часу, бо не хотіла ані бути йому тягарем, ані жити його коштом. Я воліла б знайти спосіб самій заробляти собі на життя. Але я не зможу зробити це відразу. Я бачу, йому тяжко мене покинути й він страждає, але він не може зробити інакше, тому я не звинувачую його, але він мене все одно покине. Я живу тут без грошей, живу в кредит у невеличкому готелі. Але це не може тривати довго. Я вже не знаю, як мені бути. На жаль, дороги, якими йти так приємно, можуть привести лише в безодню. Я пишу вам на лондонську адресу, яку ви мені дали, та коли цей лист до вас дійде? А я ж так хотіла стати матір’ю! І ось тепер я плачу з ранку до вечора. Порадьте мені що-небудь, я покладаю якісь надії лише на вас. Порятуйте мене, якщо зможете, а якщо ні... За інших обставин я, можливо, знайшла б у собі більше мужности, але ж тепер не тільки я помираю. Якщо ви не приїдете, якщо ви напишете: «Я не зможу зробити для вас нічого», я не кину вам жодного докору. Сказавши вам «прощай», я спробую не надто жалкувати за життям, але я думаю, що ви ніколи добре не усвідомлювали, що ваші дружні почуття до мене були тим найкращим, що я спізнала у своєму житті, ніколи добре не розуміли, що мої так звані дружні почуття до вас мають іншу назву в моєму серці.